Звірства росіян на Львівщині перед відступом у 1941. Цього не можна забути і пробачити.

Ми пам'ятаємо

Звірства росіян на Львівщині перед відступом у 1941. Цього не можна забути і пробачити.

5 Липня, 2021

Автор Устя Стефанчук (після публікації фейсбук видалив сторінку авторки)

Стомилася від звинувачення українців в усіх можливих гріхах. Ні, визнання своїх помилок це єдиний адекватний і правильний шлях, кажу це як людина, яка дофіга помилок зробила в житті, але самобичування, і ще більше, безпідставне тицяння пальцями на догоду побутуючій, популярній парадигмі – знецінює усю користь і важливість визнання своєї вини і відповідальність за свою історію.
Зайшла почитала іменитих історикинь та істориків, які вправно жонглюють українофобськими гаслами і засмутилася.

А тим часом, сьогодні 3 липня, в цей день 80 років тому у Львові було особливо спекотно, як і весь кінець червня. Саме в цей час львів’яни зіткнулися з наслідками безпрецедентного звірства, яке відкрилося разом із залишеними НКВДшними втікачами львівськими в’язницями – Лонцького, Бриґітками, Замарстиновом.
Німеччина напала на Радянський союз і в паніці радянські війська знищували усе на шляху відступу. За даними львівських істориків станом на 22 червня у тюрмах Львова було ув’язнено близько 5 тисяч осіб – звинувачених у діяльності проти радянської влади.
Переповнені в’язниці “контрреволюційним елементом” , а насправді, студентами, вчителями, інтелігенцією, членами ОУН , наближення фронту і потреба знищити сліди своєї злочинної діяльности, недостатня кількість транспорту і брак часу для евакуації в’язнів, ненависть і страх… усе це призвело до початку справжнього жаху – масового знищення в’язнів Львова і Західної України. Йде мова про десятки тисяч замордованих шляхом розстрілу, підриву гранати (в спільну камеру кидали гранату), та вбитих іншими насильницькими способами. За браком часу частину тіл замурували у тих же камерах, чи поскидали у ями в підвір’ях тюрем.

Маю записані спомини моєї бабці Ірени, на той момент – 16-літки, яка їздила ровером шукати свою найближчу товаришку, ще не знаючи, що вона в одній з тих братських могил, куди людей скинули як непотреб. Згадуючи про ті дні на початку літа, бабця постійно казала, що спека робила неможливим сморід від розкладання трупів в кількох частинах міста, особливо на Городоцькій, куди вона зїжджала з Левандівки. Львів був просякнутий жахом і божевільними криками батьків, матерів, людей, які знаходили понівечені тіла своїх рідних, і солодким огидним сопухом смерти. Товаришку моєї бабці опізнав кілька днів по тому її батько по косах і одежі, усе, що можна було пізнати серед гори напіврозкладених тіл, тітку матері мого чоловіка знайшли серед інших вбитих лише за закривавленою знимкою в кишені, обох в тій самій тюрмі Бриґітки. Такі історії є чи не в кожній родині Західної України від Золочева до Бучача, від Станиславова до Луцька. Але про це згадані історики та історикині зручно мовчать.

Саме тут доречна оця відома світлина, де жінка нажахана від побаченого у одній із львівських в’язниць. Світлина, зроблена саме 3 липня 1941 року. Ця дівчина у вишитім строю серед замордованих тіл, якнайкраще ілюструє усю макабричність моменту, де з одного боку – українка у вишивці, а з іншого – ціла машина вбивства. Нечуваний і небачений для Львова акт терору, на який не спромоглися ні поляки до того, ні німці по тому.
І саме тут хочу згадати Дивізію Галичина, на яку місяць тому спустили всіх собак деякі українські і закордонні псевдоінтелектуали, зокрема ті ж історики і історикині . Псевдо, бо наука і адекватність закінчуються там, де починаються пересмикування і маніпуляції фактами і обставинами. Розглядати історію Дивізії і сприйняття німців окремими групами львів’ян слід лише в історичному контексті, захоплюючи переддень, а саме ситуацію, про яку йшла мова вище. Саме жах радянського терору і масакри 1941 року визначив настрої львів’ян. “Людям здавалося, що нічого страшнішого, ніж радянська влада бути не може” – писала моя бабця. І хто їй дорікне чи заперечить?
Але український фашизм , як і український антисемітизм ( чомусь завжи поголовно український в польському місті, але кого деталі та статистика цікавлять) – це тепер модні теми, які іронічно називають “критичною” наукою, хоча ані з критичністю, ані з наукою це мало має до діла, коли мова йде про висмикування, замовчування одних фактів і підсилення інших на підтримку популярних наративів.

В цьому контексті дуже чекаю на появу книги одного з найбільш критичних ( не в підміненому сенсі) і адекватних науковців- україністів др. Мирослава Шкандрія, де між іншого йтиметься про настрої львів’ян на момент німецької окупації і їх причини.
Підсумовуючи, це цікава тема, читайте джерела, читайте спомини, говоріть зі старшими і записуйте їх спогади. Це з кожним роком все цінніше, бо правдивих свідків усе менше, а тим часом, такі темні часи, що правда виявляється на боці того, хто гучніше і більше говорить.
Отут трохи про події червня- липня 41 в різних джерелах , які я нашвидкоруч накидала:

https://uinp.gov.ua/…/kryvavyy-slid-nkvd-rozstrily…

https://www.istpravda.com.ua/…/2012/09/6/91318/view_print/

https://www.istpravda.com.ua/short/51d1eb46ea08f/

https://www.google.com/…/masovi-rozstrily…/31324645.html

https://galinfo.com.ua/…/nkvdysty_u_1941_r…

https://zal.te.ua/…/14-kupalska-tragedija-na…

http://memorial.kiev.ua/…/168-zlochyny-komunistychnoji…

https://old.uinp.gov.ua/…/znishchennya-vyazniv-u…

І трохи про цензуру і про бабців (чи не лише про них) попереджаю багатоооо букв.

Але перш, ніж почати маленький вступ. Вся ця ситуація, купа уваги і запросин на інтерв’ю для мене не конче комфортна, я б воліла зараз спокійно постити песиків і займатися поточними справами. Ще, я не та людина, яка буде закликати до чогось чи робити двіж довкола чи з приводу своєї особи, заради будь кого іншого – робила б це не замислюючись. І ще одне. Ті люди, які мене знають, знають, що усе це не самореклама чи бажання зловити хайпок. А ті, які не знають і так думають, хай собі. Але, було б нерозумно не скористатися цією несподіваною, хоч і непроханою, увагою, щоб не проштовхнути кілька важливих, на мою думку, меседжів. Отже про цензуру і бабців.

Моя одна бабця, по татові – Ірена, була акторкою. Уся її кар’єра припала на часи радянські, очевидно. Але після того, як вона повернулася з Сибіру, куди її відправили на 10 років рубати ліс за діяльність проти радянської влади, шпигунство і колаборацію. Ага. Насправді, достатньо було бути просто українкою. Так от через 7 років відбутих таборів їй вдалося повернутися. Не зовсім легально. За що її вже вагітну моїм татом відправили до в’язниці знову. Вона все ще горіла театром, і за першої нагоди пішла працювати до театру Заньковецької, оригінально запорізького, який по війні повернувся з евакуації до Львова. Театральна трупа на той момент не мала аж так багато місцевих. Всього купка. То бабця від самого початку була ” бандеровской сволоччю”. Усе це є в її споминах, чи пак, в щоденниках, які я бережу і які одного дня таки опублікую. Цькована і таврована в кількох поколіннях українська львівянка. Вже тоді звучали думки, що українського Львова не існує. Зараз, до речі, ця думка оновилася, тюнінгнулася і звучить знову.

Вже в перші роки незалежности, я від раннього дитинства зберегла спогад, як ми з бабцею їхали трамваєм ном.2 в напрямку пошти. І на зупинці Дорошенка, тоді вона ще може була Жовтневою, мусіли вискочити з травмаю, бо комусь дуже не сподобалася наша українська мова. Мабуть саме тоді я вперше почула словосполучення ” бандеровскаясволоч” на свої власні вуха, ще не розуміючи, що це. До кінця життя бабця боялася ревізій і тримала валізку на випадок нового ув’язнення, врешті, в неї розвинулася деменція з сильною манією переслідування…

Моя друга бабця по мамі – Оксана. Народилася під Львовом, хоч родина її походила з Хмельниччини, де її майже усю було розкуркулено і знищено. Так от, в 9 років ця бабцю з матір’ю і сестрою вивезли на 10 років до Казахстану. Вивезли ті ж самі товаріщі, в 1940 році разом з іншими польськими і українськими родинами. Бабця повернулася підлітком, з прабабцею вони скиталися чужими пивницями і стрихами, бо ніхто з родичів не хотів брати до себе “ворогів народу”… Бабця таки вивчалася, закінчила Львівську консерваторію. Почала працювати. На радіо, на телебаченні. Впродовж одного вечора посивіла, бо втратила роботу і була б ув’язнена знову… через донос. Анонім закидав їй українську буржуазну пропаганду в музичних передачах, редакторкою яких вона була. Симпатія і давнє знайомство з одним з тих, через кого ці доноси проходили врятували її. Саме завдяки цьому чоловіку, через бабця, я маю цілу папку з доносами на неї від її колег. Що цікаво, деякі з них з незалежністю стали ревними професійними українцями)

Так от, ця бабця також могла б чимало сказати про цензуру.

Трохи про обидві ці історії я вже писала,тому прошу вибачення, якщо комусь вже набридло))

Я зовсім інша, ніж мої обидві бабці, виросла і жила завжди в тепличних умовах, не досвідчувала навіть малої частки того, що довелося вигребти їм. Тим не менше, на одній з перших моїх робіт один старший співробітник-офіцер трохи випивши сказав мені, що я ” недобиток галицької інтелігенції”, і що не всіх бандерів витравили, деякі дали потомство…мене, себто.

Смішно, і звучить трохи неймовірно, якщо подумати, бо сьогодні попри всі втирання про свободу слова, демократичні цінності, про плюралізм думок і інший неіснуючий булшіт, мене фб блочив за 1. Думки про війну на Сході і підтримку наших захисників. 2. За думки про попсовий день Незалежности і ходу військових. 3. За думки про історію Дивізії “Галичина” 4. І тепер за розповідь про події у Львові в червні- липні 1941. Цензура, така цензура))

Тим часом, щоб це все не було намарно, бо втрата мого профілю для мене, звісно, величезна втрата, без перебільшення витрата кавалка життя, але в контексті того, що діється з цензурування українських користувачів – лише невеличкий епізод. А тому, дуже запрошую усіх ділитися історіями ваших родин, історіями про цензуру, про переслідування за українськість, за спротив. Більше реальних історій українців – більше наляканих ворогів.а це завжди позитив))))

Facebook Comments