Петро любив поспати. Це інколи створювало йому проблеми, але нічого з собою зробити не міг. Та й не збирався, в принципі, нічого робити, тому що солодкий, повноцінний сон Петро вважав своїм невід’ємним правом і готовий був його захищати усіма доступними способами. Наприклад, це змусило нашого героя провести не одну оргрозмову з сусідом, який серед ночі любив їсти відбивні і, луплячи молотком по м’ясу, народжував у Петрові непереборне бажання дати тим молотком сусіду в диню. Однак Петро інтелігентно стукав у сусідські двері і м’яко просив не шуміти серед ночі, бо йому рано вставати, а він дуже втомився і таке інше. «Сусіди – це більше ніж родичі. Мало того, що це назавжди, так це ще й поряд, отож сваритися з сусідами – останнє діло”, – переконував себе Петро, вчергове йдучи втихомирювати нічного м’ясоїда. Але Петрова лояльність на сусідові закінчувалась. Не дай боже хтось його розбудить телефонним дзвінком – почує багато цікавого на свою адресу. Не одного свого підлеглого він змусив ковтати валер’янку після необережного дзвінка у «сонний час». Це ж стосувалося і родичів та друзів. Однокласник і друг Петра Тарас з Берегомета теж це знав, але виходу не було. Тому він, приготувавшись до колекції матюків на свою адресу, набрав номер свого столичного друга. Тарасові пощастило: Петро сьогодні довго товкся на роботі, потім довго сидів на зустрічі з інвесторами у ресторані, потім стояв у заторі, створеному ДАІшниками в очікуванні кортежу членовозів, тому вдома опинився майже опівночі – уже навіть сусід – м’ясоїд з’їв свою відбивну.
– Привіт Петре, я знаю що пізно, вибач будь ласка, але мені дуже треба твоя допомога, вислухай дуже прошу, – випалив Тарас
– Привіт, Я не сплю, кажи що таке. Тільки спокійно кажи, щоб я зрозумів.
– Виручай, завтра приїздить теща з Іспанії, треба зустріти в Борисполі. Я не зміг виїхати вчасно, вже не встигну. Ти зустрінь її будь ласка, добре? Її треба зустріти в аеропорту о 10 і посадити на чернівецький потяг. Квитки вже придбані. Зможеш?
– Морока звичайно, у мене завтра важлива зустріч зранку. А пізніше вона не могла б приїхати?
– Ти жартуєш? А я серйозно.
– Добре не стогни, кажи що, як і коли?
– Ой, як я тобі вдячний! Значить, рейс з Барселони прибуває о 10, приблизно. Ну там, хвилин 20 на митницю і прикордонників… Я їй скажу щоб чекала тебе біля довідки.
– Як я її пізнаю?
– Ну, тітка така з клумаками, 55 років, пенсіонерка… Та ти її зразу по клумаках упізнаєш…
Ранок видався сонячний і приємний. Особливо приємною була Петрові та обставина, що увесь народ штовхався у корку по дорозі на правий берег, а він, як кум королю, їхав вільно з правого на лівий. Хороший настрій не зіпсували навіть маршруточники, що паркували свої страшні автобуси у два ряди на проїжджій частині біля станцій метро. Сьогодні він їх не помітив, натомість радів приводу проїхатися нормальним асфальтом Їдеш в аеропорт і радієш, що хоча б одна дорога на всю країну має європейський вигляд.
В аеропорту припаркувався на звичному місці – просто біля терміналу. Він тут завжди лишає машину, коли летить у відрядження. Місце на парковці йому гарантоване – недаремно двоюрідного брата на роботу у бориспыльську митницю влаштував. Літак з Барселони вже ніби прибув, отож чекати довго не доведеться, – подумав Петро і пішов у ресторан за кавою. Вмостився так, щоб бачити довідку – щоб вчасно помітити тітку з клумаками. Півгодини чекання не дали результатів – ні клумаків, ні тітки біля довідки не було. Петро ще раз глянув на монітор, звірив номер рейсу, переконався, що навпроти цього рейсу написано «Прибув», Подзвонив двоюрідному братові, щоб дізнатися, чи всі пасажири барселонського рейсу пройшли контроль? Всі пройшли. Петро підійшов до вікна довідки і набрав номер Тараса.
– Ну, і де твоя тітка з клумаками? Півгодини чекаю – немає. Давай її номер чи що.
– Та у неї українського немає – тільки іспанський. Дорого буде.
– Давай вже який-небудь! Час летить, а мені ж ще її треба на вокзал везти, а у мене зустріч через годину. Диктуй. Як її хоч звуть твою матрону з клумаками. Ганна Петрівна?
- Все, давай.
“От же ж дурість, – думав Петро, набираючи номер іспанського оператора, – двоє українців сидять в Борисполі і дзвонять одне одному через Іспанію. Все через одне місце”… Пішов гудок і раптом… Петро почув як у когось поряд зателенькав телефон. Повернувся. Це теленькав айфон у симпатичної білявки років 35, яку він ще півгодини тому помітив біля довідки, виглядаючи свою «тітку з клумаками». Чудовий бірюзовий костюм, якийсь неймовірний капелюшок, модняча жіноча сумочка. «Який ідіот до такої шикарної кралі може запізнитися і змушувати її чекати?» – подумав тоді Петро, п’ючи каву. СТОП!!! Петро показав кралі свій телефон з набраним номером і акуратно спитав:
– Ганна… е-е-е…? –
…Петрівна! А Ви мабуть, Петро?
– Еге ж. А де ж…?
– Клумаки?, Я за день до вильоту відправила з бусом. Уже мабуть доїжджають до Берегомета.
Це була вона, Тарасова теща. Вона ніяк не підходила під опис “тітка з клумаками”. Ні у кого б не виникло здогаду, що вона пенсіонерка. Більше 35, ну 37 років їй би ніхто не дав, а їй – 56! Її одяг, телефон, сумочка не давали змоги уявити, що 10 років тому визначення “пенсіонерка з клумаками” їй підійшло б на сто відсотків. Замучена щоденною важкою працею біля худоби, пиятикою і жадібністю чоловіка, вона виїхала по туристичній візі для того, щоб влаштуватися нелегально на роботу і тяжко працювати, бо двом донькам треба і вдягтися, і вчитися, і заміж виходити. Бо, зрештою, розуміла, що вона варта більшого ніж вічне життя у злиднях і випрошування грошей у чоловіка навіть на білизну. Ці десять років змінили її саму і її уявлення про те, як має жити нормальна людина. Вона вже точно ніколи не буде тіткою з клумаками, і знає що треба для того, щоб ні вона, ні її діти чи онуки до такого статусу не поверталися. Про все це іспанська теща Петрового друга розповідала, відповідаючи на вибачення Петра за “матрону”, “тітку з клумаками” і півгодинне чекання під довідкою. Говорячи все це, вона з жалем розглядала у вікно машини сірі страшні будинки, брудні вулиці, сердитих, набурмосених тіток і дядьків з клумаками. Вони усі кудись біжать, на когось сердяться, з кимось сваряться, навіть не підозрюючи, що втрачають дорогоцінні хвилини справжнього життя.
– Відвикла я від всього цього, – сказала Ганна Петрівна майже пошепки.
– Звикайте, – сказав Петро, подумавши про те, що її чекає у чернівецькому потязі, але нічого не сказав. Навіщо людину травмувати. Все ж таки, на батьківщину приїхала…
