Текст написаний у 2011 році і, як на мене, не втратив своєї актуальності, а оскільки я його тоді не публікував – вважаю, що цієї суботи він може бути цікавий моїм читачам.

23 07 2011 Київ  5 ранку

Я у відпустці. Хоча сказати, що до цього я напружено працював і добре заробляв я не можу – останні кілька років мої заробітки, так скажемо, скромні, я б навіть сказав скромненькі. Однак що менше людина працює, то більше вона прагне відпочивати, оскільки втомитися можна не лише від роботи, а і від нудоти, яку доводиться називати роботою.
І ніби мені довіряють більше на роботі, і ніби я намагаюсь довіру виправдати, але все якось через силу, змушую себе, а я люблю працювати з насолодою. Поки не виходить. Більше того, те, чого я колись так прагнув і чого нині домігся мене не радує. Чому? Бог його знає.

 Але нині про це можна не думати, бо я у відпустці і за кілька годин з божою допомогою я буду у небі у літачку і летітиму не куди небудь а на Адріатику. Правда поки що не в Європу, – у Чорногорію, але то все одно не Україна, не Київ, який мені остогид гірше гіркої редьки. Отже я їду попляжитись походити пішки красивими чорногірськими стежками, побачити щось інше ніж київські генделики . Я їду зі своєю коханою, у нас великі плани і на поїздку і на життя загалом. Вірю, що цих планів не зіпсує ні авіакомпанія з її літаками, які дехто порівнює з облізлими обшарпаними дворовими собаками ні будь що інше. Нині головна проблема – брати тенісні ракетки чи не брати. Думаю, не варто. Зрештою п’ять днів без тенісу можна і обійтися, натомість мороки з тими ракетками буде чимало, а може взяти. Брати чи не брати ось в чому питання  Отже, з богом. До краси Чорногорії, як ми планували позаминулого року. Треба ще про ранок написати. Як завжди неймовірно красивий ранок на Позняках. Треба вставати рано , щоб бачити життя і бути щасливим.

23/07.2011 Бечічі Чорногорія

Ми прилетіли. Живемо у симпатичному готельчику, називається «Вілла Іван». Нічого особливого, але, нам подобається. З плюсів: чудовий вид на море з гарного балкона.  чисто у кімнаті, є все, що нам обіцяли, нас зустріли і поселили одразу, без черг і очікувань, пляж магазин недалеко.

Мінуси: занадто близько до дороги, ми очікували що кімната буде більшою, оскільки названа вона студією на трьох людей. Натомість власник умудрився розмістити на тих же 12 метрах велике ліжко телевізор шафу,  плиту, холодильник шафу для посуду мийку два крісла столик. Одним словом у даному випадку наше бажання зекономити зіграло проти нас. Однак це така дрібниця, що про неї можна і забути. Натомість коли вітер з гір а не з моря – дуже смердить горілим і це дістає, адже нюхати всіляку гидоту ми могли б і в Києві, не викидаючи грошей на тур і переліт. Підозрюю, що місцеві жителі це такі собі кримчани  на європейських гастролях, які не розуміють що палити сміття  у дворах, замість заплатити за його вивезення – шлях до втечі туристів, а отже втрата грошей.

Не знаю до плюсів чи до мінусів віднести відсутність у нашому готелі інтернету. Вай  фай ніби є і пароль мені власниця написала, і ніби бачить мережу комп, але сигнал до нашого пентхауса, чи то пак, горища, не добиває. Отже інтернету нема і я чомусь думаю, що, можливо правильно було б без нього на відпочинку обійтися. На те він і відпочинок, щоб ковтнути  справжнього повітря, а не перекрученого кондиціонером, спробувати спілкуватися  у реалі і перевірити свої соціальні навички.  Завтра спробуємо, бо сьогодні дуже втомилися і одразу по прильоту повлягалися спати, оскільки без пригод у дорозі не обійшлося. Ми летіли з Києва у Тіват літаком такої собі компанії Хорс. Це українська авіакомпанія, про яку чимало негативу можна прочитати у відгуках в інтернеті. Переважна більшість пасажирів написали про кваліфікований і ввічливий персонал, професіоналізм пілотів, але всі говорять про постійні затримки рейсів, і дужже страшні і старі літаки. Літак нам, на щастя трапився хороший, але це не врятувало від пригод. Щойно почавши вирулювати на злітну смугу наш літак раптом став, Через деякий час нас відтягнули на місце стоянки, де нашому літаку щось ремонтували. Зрештою, замість  9.30 ми вилетіли об 11.50. З 9.40 до вильоту 160 людей провели у літаку думаючи, чого ж чекати від подорожі яка отак сумно починається. На щастя ми злетіли і сіли без пригод. За традицією, українці дружно аплодували пілотам, дякуючи, що залишились живі. Аеропорт у Тіваті простенький, З Анталією не порівняти… Чому порівнюю з Анталією. Просто згадую як пару років тому ми відпочивали за 500 доларів на двох у п’ятизірковому  готелі, а нині відпочиваємо за майже 900 Євро  у приватній оселі кримського типу у країні де міжнародний аеропорт не має навіть автобусів, щоб довезти людей від літака до терміналу, а туристів змушують чекати на полі якшо у них по дорозі від літака до терміналу трапляється інший літак, що запускає турбіни. Саме так трапилося з нами – поки Боїнг не пішов на злітну смугу ми змущені були стояти і нюхати випари його двигунів. Загалом же враження позитивні. Ми швидко знайшли представника сторони що приймає за кілька хвилин вона зібрала всіх кого чекала у наш автобус і ми поїхали. Звичайно, летячи у Чорногорію ми сподівалися на відпочинок у компанії німців чи французів і дуже сподівалися, що менше буде росіян. Не сподівайтесь, шановні друзі. Росіян тут чимало і у мене таке враження що чорногорці, які люблять щиро росіян, в усьому їх наслідують. Сьогодні увечері по дорозі з магазину зустріли на центральній вулиці Бечічів  трьох чорногорців, які справляли малу потребу просто на тротуарі і дуже з того раділи. Зразу згадався Крим…

От  і все на сьогодні. Завтра у моїх планах підйом о 4 і похід у старе місто Будву, Я щиро вірю у те, що прокинусь о 4 хоча нині вже  майже перша година ночі.  Сиджу на балкончику і радію тому, що ми таки вибрались сюди, як планували позаминулого року. Спати .

28 07 2011  Бечічі Вілла Іван 06.02

Нелегка справа – відпочинок. Багато різного треба зробити багато побачити, все. встигнути. Таким чином я намагаюся пояснити, чому сьогодні 28 а попередній запис був 23 липня. Стільки вражень, що до вечора вже забуваєш про все на світі і хочеться спати. Крім того, було пару неприємних моментів, які теж треба описати, а про неприємне писати не хочеться і можливо, тому, я не брався за цю справу. Тим не менш треба хоча б коротко розповісти про наш відпочинок у Чорногорії,      який завтра вже завершується. Отже, 24 липня ми пішли у Будву. Це кілометрів зо три від Бечічів, де ми живемо. Можна сісти на автобус і за півтора євро з людини доїхати до центру будванської рів’єри, але я в інтернеті знайшов згадку про пішохідний шлях через тунель, вздовж моря. Це трошки довше, але воно того варте. Тунель розташований під будівництвом готелю, який, за повідомленням місцевого екскурсовода( звуть її Гоца, про неї – далі) будує фірма Олени Батуріної дружини лужкова. Будівництво нині стоїть, а  тунель активно використовується. Ним, як по Хрещатику туди сюди снують туристи. Пішохідний похід у Будву – окремий атракціон. Пройшовши тунель і огорожу будівництва, ви потрапляєте на початок набережної і далі йдете вздовж моря, милуючисьб краєвидами і, за бажанням, купаючись на різних пляжах та  пробуючи напої і наїдки у кафешках.  Знову ж таки за бажанням. Це бажання суперечить бажанню швидше дійти, тому ми на кафешки і пляжі не відволікались а йшли собі мальовничою доріжкою, прагнучи потрапити у старе місто раніше, ніж воно наповниться туристами. Нам це вдалося. Пройшовши останні метри набережної, де вишикувалися неймовірно розкішні яхти, ми заходимо у старе місто. Це просто неймовірно.Вузесенькі вулички з красивими кам’яними будиночками від яких віє старовиною. Йдучи цими вуличками, ніби переносишся у середньовіччя. Про сучасність цього міста нагадує тільки чистота в усьому і сучасні товари у затишних магазинчиках. Правда, хто і шо тут купує – незрозуміло, адже ціни – не для розумної людини. Ну скажіть будь ласка навіщо купувати взуття, вартість якого 300 євро за пару? Це можна зробити хіба що під дією ракії. Я не пробував, але кажуть що б’є по мізках дурманить конкретно місцевий алкоголь…У одному з магазинчиків у мене стався прикрий і непотрібний інцидент, про який я донині шкодую. Не знаючи сербської, але знаючи пару слів англійською я попросив у музичному магазинчику «Montenegro’s folk music». Коли продавець дістав те, що я просив, я попросив його англійською  увімкнути, програти пару треків. На що він відповів мені (певно зрозумівши, що англійська не моя рідна мова), що я повинен говорити російською, я сказав I’m Ukrainian і повторив своє прохання Could  you play music» На що почув: «почему вы не хотеть говорить по-русски». Я розвернувся і вийшов, адже змушувати мене говорити російською у магазині у якому я щось купую, це все одно, що мене обматюкати триповерховим матом. Продавець виявився настільки  небайдужим, що вибіг за нами і щось пояснював про те, що росіяни і українці браття. Отакий прикрий інцидент трапився. Я через це посварився з коханою, бо вона впевнена, що я занадто різко звідти тікав, я ж доводив, що вказувати , якою мовою мені говорити – неправильно з точки зору продавця, якому я приніс гроші. У нас своїх вистачає, яким по руськи какось льогше. Я може у іншу країну приїхав, щоб хоча б пару днів не чути матюків, Владімірского централа і решти культурних цінностей наших північно-східних братів, що так полюбилися недовченій частині українців. Але менше  з тим, поморочивши голову одне одному з пару годин, ми інцидент вичерпали і відпочивали далі. У Будві ми пішли на чудовий пляж, який називається Могрен. На нього можна потрапити, вийшовши на міський пляж, а потім вузенькою доріжкою вздовж скелі пройти на Могрен. Ранок, небагато людей, прозора вода, сонце – все це нагадувало нам, що ми на відпочинку і маємо насолодитися красою цієї країни, цього моря, цих старих вуличок. Повернулися ми у Бечічі на моторному човні за 10 євро. 20 хвилин  подорожі морем і огляду узбережжя. Чудово, що казати. У другій половині дня пішли у інший бік набережної. Рафаіловичі – Прожно- Петровац. Дійшли аж до  острова Свєті Стефан.Що цікавого по дорозі? Перше – багато ресторанчиків зі смачною іжею і більше менш розумними цінами. Двадцять євро на двох може вистачити для того, щоб замовити дві рибних страви і пива Вразив пішохідний  тунель до Рафаіловичів. У горі видовбаний, освітлений і дуже красивий. Рафаіловичі  – шумне місце, пляжі гірші ніж у Бечічах, але купатися можна. Цікаве місце. Далі – Пржно. Тиша цього містечка мене вразила. Оце справді тихий відпочинок вдалині від шумних дискотек і доріг. Будиночки розташовані у парку. Якби знали – поселилися б тут. Але наше місце нам теж подобається. Далі чудовий парк біля готелю Мілочер і, нарешті Острів Святого Стефана. Там готель для віпів, тому ми навіть підійти до острова не змогли – блокпост уже на березі, на перешийку, який веде до острова. Потім я дізнався, що таким чином ми пройшли сімнадцять кілометрів набережної. Ноги відчували, що забагато для першого дня, тому ми пішли вгору шукати дорогу і автобус, щоб за півтора євро з носа доїхати до нашого готелю. Потім була зустріч з нашим гідом організатором Юліаною, яка розповіла нам про особливості відпочинку, про екскурсії і про те,  куди піти поїсти і що спробувати з місцевих делікатесів. Юліана, як з’ясувалося, москвичка, родом з Мінська, у курортний сезон живе у країні, де її фірма приймає туристів. Ми записалися на екскурсію в Цетінє –  старовинну культурну столицю чорногорців. Наступного дня вранці прийшли на місце збору туристів, щоб сідати в автобус і… зустріли мадаму, з якою ми разом працювали свого часу. Бурхливі були часи. Я цю мадаму пам’ятаю лише за одним епізодом, як я написав статтю, а вона понесла шефу і сказала, що це вона написала. Вийшло кумедно, оскільки коли стаття з’явилася в газеті під нею стояв мій підпис, але осад залишився і відобразився на всіх наших подальших стосунках з цією людиною. Більше того, думаю, ці стосунки, зрештою призвели  до проблем, які виникли у нас на тій роботі. Але менше з тим. Нині ні ми, ні вона там не працюють а наш шеф колишній, я так думаю, незабаром ходитиме у прокуратуру і там розповідатиме про свою бурхливу діяльність.   Так от з’ясувалося, що Ляля (так назвемо мадаму) зі своєю подружкою теж їдуть на цю екскурсію і теж обрали Бечічі як місце відпочинку. Живуть у готелі Медітеран ближче до моря ніж ми але , як я зрозумів з видом на дорогу. Заплатили вдвічі більше за нас, бо готель  має чотири зірки.

У Негушах мадаму мусили відкачувати після 11 кілометрової дороги над прірвою. Пршуту і сиру ми купили і від того часу я назавжди став поціновувачем такого мяса і сиру. Ще ми у тому 5 денному відпочинку побували у  хорватському Дубровнику, на якомусь високогірному озері, у старовинній столиці Чорногорії Цетінє і поїли на березі чудової риби.   Чорногорія, попри недоліки русского міра, варта уваги.

Просто потрібно шукати тури не в українських наскрізь русифікованих турагенціях. Загалом, якщо хочете, щоб ваш відпочинок вдався, шукайте місця подалі від росіян(людей, що користуються російською мовою, незалежно від громадянства) . Це гарантуватиме вам безпеку, спокій, насолоду. І навпаки, якщо поряд з вами будуть росіяни – відчуєте себе так, ніби в Тагіл приїхали. Не раджу