Автор: Антон Санченко
З першого дня в Одесі, я знав, що я тут тимчасово. Мене підступно продали з херсонським пароплавом, поки я був у відпустці в Києві. Я на тому пароплаві відсидів ремонт і відпрацював рік, робив як для себе, натягнув у радіорубку всякої дефіцитної всячини типу армійського ДКМ (датчика коду Морзе) – така друкарська машинка на радіолампах, яка одразу пищить в ефір точками й тире, на цивільному флоті таких не було, виміняв у мічманській школі за сулію шила. Ну і багато всяких інших радистських штучок-дрючок назбирав. А тут приїхав з відпустки в Херсон, а на судні вже одеський екіпаж. Правда, кажуть, новий судновласник просив начальника залишитись, хоча б на перехід до Одеси. Ну й пішов. Думав, злямзю по биріку ДКМ – і додому автобусом.
І якось застряг в Іллічівському порту, заблукав між причалами винбази і рятувально-технічного флоту. Яка там Одеса? Іллічівськ, Бурлача Балка, Чорноморка. Хіба що трамвай з порту аж до залізничного вокзалу ходить, і двічі на день “востоковський” трамвай везе змінну вахту з плавбази “Восток” прямо в центр без пересадки. На тій плавбазі був екіпаж 600 чоловік, власний відділ кадрів і трамвай. А ми по ночах зливали з неї дизпаливо, що залишилося після рейсу в танках, на свої сейнери, які продовжували ходити в море і ловити шпрота під Зміїним. Кілька років зливали, а пальне все не закінчувалося. Мене механіки теж навчили паливні насоси запускати, щоб не дарма свій пай отримував: в порту в ефір не виходять.
Але я знав, що я тут тимчасово, мені б тільки ДКМ поцупити. І п’ять років, три… ні чотири пароплави, шпрот, мандарини і цукор-пісок. Шанхай хибар зі шпал і рубероїду, які будували в зоні відчуження портової залізниці за ніч, і знести бульдозерами їх вже не могли, бо за радянськими законами мали б дати квартиру і прописати в місті. І усілякі неппрописані докери й рибалки потім десятиліттями жили в цих “тимчасових” халупах з вантажними ешелонами по підвіконню. Продавали нам на причал карбідне вино і самогон на кізяках. Потім я відчув, що починаю спиватися, і втік. ДКМ так і не злямзив, не до того вже було. Озирнувся, позагинав пальці – 5 років. Шоб ти жила і процвітала, Мамо, да.
Але я знав, що я тут тимчасово, мені б тільки ДКМ поцупити. І п’ять років, три… ні чотири пароплави, шпрот, мандарини і цукор-пісок. Шанхай хибар зі шпал і рубероїду, які будували в зоні відчуження портової залізниці за ніч, і знести бульдозерами їх вже не могли, бо за радянськими законами мали б дати квартиру і прописати в місті. І усілякі неппрописані докери й рибалки потім десятиліттями жили в цих “тимчасових” халупах з вантажними ешелонами по підвіконню. Продавали нам на причал карбідне вино і самогон на кізяках. Потім я відчув, що починаю спиватися, і втік. ДКМ так і не злямзив, не до того вже було. Озирнувся, позагинав пальці – 5 років. Шоб ти жила і процвітала, Мамо, да.
Закінчився 7-ми місячний період моєї роботи і життя в Одесі.
І в мене таки є що сказати про це місто та його мешканців. Суто субєктивно без амбіцій на обєктивність.
Перше, що мене реально весь час висаджувало – це орієнтованість одеситів на неспішну задушевність в розмовах, навіть ділових. Усвідомив, що я так невмію. У мене в пріоритеті: чим коротша, чіткіша і конкретніша розмова – тим краще. Тут якось не зовсім так, особливо, погано справи з конкретикою.
В ділових відносинах часто беруть на понт зі швидким відкатом, коли помічають, що ти крепкий горішок. Свіжий приклад з господаркою квартири, яку я орендував – внаглу хотіла збити плату суттєво більшу, ніж мав заплатити. Але коли я сказав, що далі з вами буде спілкуватися мій юрист – моментально погодилася з усіма аргументами. Інший випадок, коли мені намагалися впарити послуги з розробки софту в три дорого. Але коли я сказав, що плачу за це ж у Києві вдвічі менше, відверто з усмішкою відповіли: вот так і живьом
🙂
Що стосується великого бізнесу, то абсолютно все побудовано на особистих звязках і відносинах. Без них абсолютно нічого не вирішується та не рухається.
Друге – це клімат. Радує більш рання весна і більш пізня осінь. Про літо мало що можу сказати – не застав (а шкода). А от за зиму – всім, хто тут зимує потрібно давати медаль за мужність. Сиро, пронизливо холодно-вітряно, мрячно, весь час туман.
Ще одна особливість – дуже часті вітри. Місцеві їх навіть не помічають, але мені вони сильно дошкуляли. Були випадки, коли я навіть припиняв мандрівку, чи поїздку на велосипеді, через вітер, який тупо стоїть стіною.
Ціни в місцевих супермаркетах, а особливо в кафе і ресторанах помітно вищі, ніж в середньому у Києві, при цьому зарплати – нижчі, роботи менше. Навіть я в ресторан, чи піцерію сходив за весь час може тільки разів 5, а так харчувався переважно в їдальні біля дому. Ну реально жаба душить за звичайну пасту платити 200-250 грн.🙂
Вулиці історичного центру розкреслені під лінійку квадратами, зате все що за межами цього центру, наче спеціально, – лабіринт. Настільки все заплутано, що я досі тільки по навігатору їжджу.
Чи панує в Одесі дух реского міра? Я б сказав, що в його нинішньому агресивному стилі – ні. Мабуть, варто вигадати для нього окремий термін – Одеський мір. Що стосується суто руского міра, то на щастя з ним я стикався лише, коли ходив пішки додому мимо Будинку профспілок, де щоночі горіли лампадки.
Алея Здоровя – де я постійно бігав, або тренувався на велосипеді – запамяталася мені двома яскравими враженнями. Це велосипедист, що поставив собі на ровер потужний сабвуфер, з якого голосно лунала відома пісня “Шалом Алейхем” – це додавало певної екзотики. Та місцевий яхт-клуб, який вивісив російський прапор, замаскувавши його під кольори-вимпели трьох своїх клубів. Щоправда, після того як я написав про це тут у в фб – якось дуже швидко поруч зявився великий український прапор🙂
Найсильніші враження – це від поїздок за межі Одеси. Відкрив для себе Буджацький степ. Мені як людині що народилася і все життя жила в лісовій зоні (Волинь, Київ), це було дуже незвично і захопливо. Цікаво було проїжджати старі села з румунськими, або болгарськими хатами під помаранчевою черепицею, Дунай. Ось такою я побачив Одесу. Третє місто в житті, в якому я жив довше двох тижнів.
І в мене таки є що сказати про це місто та його мешканців. Суто субєктивно без амбіцій на обєктивність.
Перше, що мене реально весь час висаджувало – це орієнтованість одеситів на неспішну задушевність в розмовах, навіть ділових. Усвідомив, що я так невмію. У мене в пріоритеті: чим коротша, чіткіша і конкретніша розмова – тим краще. Тут якось не зовсім так, особливо, погано справи з конкретикою.
В ділових відносинах часто беруть на понт зі швидким відкатом, коли помічають, що ти крепкий горішок. Свіжий приклад з господаркою квартири, яку я орендував – внаглу хотіла збити плату суттєво більшу, ніж мав заплатити. Але коли я сказав, що далі з вами буде спілкуватися мій юрист – моментально погодилася з усіма аргументами. Інший випадок, коли мені намагалися впарити послуги з розробки софту в три дорого. Але коли я сказав, що плачу за це ж у Києві вдвічі менше, відверто з усмішкою відповіли: вот так і живьом
🙂Що стосується великого бізнесу, то абсолютно все побудовано на особистих звязках і відносинах. Без них абсолютно нічого не вирішується та не рухається.
Друге – це клімат. Радує більш рання весна і більш пізня осінь. Про літо мало що можу сказати – не застав (а шкода). А от за зиму – всім, хто тут зимує потрібно давати медаль за мужність. Сиро, пронизливо холодно-вітряно, мрячно, весь час туман.
Ще одна особливість – дуже часті вітри. Місцеві їх навіть не помічають, але мені вони сильно дошкуляли. Були випадки, коли я навіть припиняв мандрівку, чи поїздку на велосипеді, через вітер, який тупо стоїть стіною.
Ціни в місцевих супермаркетах, а особливо в кафе і ресторанах помітно вищі, ніж в середньому у Києві, при цьому зарплати – нижчі, роботи менше. Навіть я в ресторан, чи піцерію сходив за весь час може тільки разів 5, а так харчувався переважно в їдальні біля дому. Ну реально жаба душить за звичайну пасту платити 200-250 грн.
🙂Вулиці історичного центру розкреслені під лінійку квадратами, зате все що за межами цього центру, наче спеціально, – лабіринт. Настільки все заплутано, що я досі тільки по навігатору їжджу.
Чи панує в Одесі дух реского міра? Я б сказав, що в його нинішньому агресивному стилі – ні. Мабуть, варто вигадати для нього окремий термін – Одеський мір. Що стосується суто руского міра, то на щастя з ним я стикався лише, коли ходив пішки додому мимо Будинку профспілок, де щоночі горіли лампадки.
Алея Здоровя – де я постійно бігав, або тренувався на велосипеді – запамяталася мені двома яскравими враженнями. Це велосипедист, що поставив собі на ровер потужний сабвуфер, з якого голосно лунала відома пісня “Шалом Алейхем” – це додавало певної екзотики. Та місцевий яхт-клуб, який вивісив російський прапор, замаскувавши його під кольори-вимпели трьох своїх клубів. Щоправда, після того як я написав про це тут у в фб – якось дуже швидко поруч зявився великий український прапор
🙂Найсильніші враження – це від поїздок за межі Одеси. Відкрив для себе Буджацький степ. Мені як людині що народилася і все життя жила в лісовій зоні (Волинь, Київ), це було дуже незвично і захопливо. Цікаво було проїжджати старі села з румунськими, або болгарськими хатами під помаранчевою черепицею, Дунай. Ось такою я побачив Одесу. Третє місто в житті, в якому я жив довше двох тижнів.
Facebook Comments
