Автор Сашко Лірник

Ми були зовсім маленькими тоді. Час був інший. Телевізорів для нас ще не існувало, а про мобільні телефони можна було прочитати лише у фантастичному романі “Туманність Андромеди”.

Тобто сучасних розваг, в сенсі сидіти і втикати в айфон чи ноутбук з інтернетом, теж не було.

Зате було щось набагато цікавіше. От їй-Бо не брешу!

Тут вам і гра в індіанців і піжмурки, хокей із м’ячиком і ключками зробленими із алюмінієвих трубочок від розкладачки, багаття, курені, самопали і битки із свинцевих акумуляторів, та і просто вештання по вулицях і дворах у веселій компанії з друзяками Женькою, Шрапою і Гушлею.

Ми тоді були малі і безхитрісні. І розваги у нас були безхитрісні.

Всі бігли обривати зелепухи на яблунях – і ти з усіма.

Всі залазили в таємниче провалля коло річки – і ти ліз. Хоч моторошно було аж-аж.

Всі сиділи до півночі на колодах під ширяючими кажанами, розказуючи страшні історії, і ти сидів, аж поки батько не приходив тебе заганяяти додому.

Всі бігли на вулицю дражнитися із дурника Сірожки, і ти біг.

А Сірожка зовсім старий, сивий і бородатий, в полинялій гімнастерці з бляшаними медалями із консервних банок, в кедах і облізлій хутряній кролячій шапці, тільки посміхався із наших дитячих дражнилок і теж щось весело гугнявив у відповідь. Потім діставав із драного мішка цукерки і простягав нам. І сміявся, і гУкав і бУкав у свою бороду.

Правда, коли вже друзяки аж дуже вже ображали Сірожку, то на душі ставало неприємно і соромно.

А Сірожка тим не переймався, а все приносив дітлахам з усієї вулиці солоденьке.

Ходив по смітниках, збирав порожні пляшки, здавав їх у підвальчику на розі і купував м’ятні зелені цукерки по сім копійок за сто грамів.

Воно йому треба було?

Ми, малеча, ще геть не розуміли чому нас так лаяла сусідка за наші збитошництва над Сірожкою. Ну подумаєш – посміялися, подражнилися, язика показали. Ну кинув Жека качаном яблучним, так то ж не боляче, то так, гра.

А сусідка щось нам розказувала про війну, про бомби, про дітей Сірожкиних ,а потім тихенько плакала в хусточку.

Та де та війна? Нам про те не йшлося у своєму дитячому світі квачів, цурок – палок, штандерів і луків із стрілами з кленових патичків.

А Сірожка сидів десь під магазином, оточений приблудними собачатами і гУкав в бороду, гладячи по невидимих голівках своїх діток, яких так і не побачив, коли прийшов з війни.

Іноді почитаєш що пишуть, як лають і збиткуються, послухаєш що говорять високоінтелектуальні “мислителі” і “культургери”, наковтаєшся образ і матюків від “просунутих” блогерів і інших діячів, отримаєш від них огризком яблука межи плечі, і задумаєшся –

А воно тобі треба?

Для чого тобі здалися ті казки? Для чого те “село” і ті нерви? Для чого тим бідним бібліотекарям і фолькльористам, музикантам і поетам та недолуга кострубата і занехаяна українська культура і мова? Адже на цьому не заробиш і не пропіаришся.

А потім розумієш, що Україна і український народ живе саме завдяки таким вар’ятам і навіженим, які, не звертаючи увагу на сміх, зневагу, плювки і огризки, дістають із драного мішка, куплені за останні гроші м’ятні цукерки, і пісеньки, і казочки,і віршики і малюночки і роздають їх, роздають, роздають…

А потім гладять по голівках невидимих діток. Бо то є справжнє щастя, а не те, що думають багаті і просунуті, успішні і розумні.

Нехай вар’яти, нехай блаженні, але своєрідні волонтери української ідентичності, мови і народу.

Яких не можна купити, принизити, чи обваляти в болоті. Бо воно до них не пристає.

Блаженний – то не від слова “дурний”, а від слова “благо”.

І їхнє буде Царство Небесне.