Сьогодні чергова розповідь про те, до чого усі ми звикли і вважаємо це нормою, попри те, що такі речі жахливі і неприйнятні. Йтиметься про смерть та про бізнес на померлих і нелюдське ставлення до вбитих горем родичів. Історію розповів мій давній товариш ,який ось уже років 15 живе у німецькому Дюссельдорфі, а його мама донедавна жила у Кривому Розі. Два місяці тому її не стало – вбив рак і нелюдська байдужість української медицини. За словами приятеля, він кинув роботу і приїхав з Німеччини у момент, коли матері стало зовсім погано – вона перестала приймати їжу і треба було її рятувати. Одного дня їй стало зовсім зле і її привезли у онкодиспансер з проханням чимось допомогти. Людину, яка помирала на очах, криворізькі ескулапи змусили чекати в загальній черзі. Там у лікарняній черзі вона і померла, на руках у сина.
Сергій Іванов, (прізвище змінене) українець з Дюссельдорфа, колишній мешканець Кривого Рогу:
Мами не стало… «Чекайте міліцію, оскільки вона померла не вдома і не у своїй поліклініці за місцем реєстрації», – кажуть мені у онкодиспансері. «А скільки чекати?», питаю. «Ну не знаємо, вони зараз зайняті»… Як ти вважаєш, скільки часу треба було сидіти нам з сестрою, у яких щойно померла мати? Чотири години!!!
Але історія цим не закінчується, а лише починається. Смерть людини в Україні – це горе лише для її родичів. Для працівників цвинтаря, моргу, лікарів померла людина – об’єкт бізнесових інтересів.
Сергій:
Вони мені кажуть: «Треба везти у морг, але нашої машини зараз немає»
Я все одразу зрозумів, питаю, чи є інший варіант. Мені кажуть, є. Можуть відвезти приватники за 200 гривень. Приїжджає цей приватник і каже мені:
«Ще сто гривень за те, що ми її покладемо потім у холодильник…»
Я питаю, а якби я зараз не заплатив, ви що, на асфальт її кинете?
«Ну так положено», відповідають мені ці люди.
Ми вже про цю новацію якось розповідали у програму Коло запитань з Харкова. Розтин тіла померлого нині обов’язкова процедура. І у більшості випадків це робиться за кошти родичів померлого. Тобто, у разі, як помирає людина в Україні, родичів автоматично підозрюють у її вбивстві і розтин служить доказом, що вбивства не було. Отже, родич померлого змушений спілкуватися з міліціонером. Душевна травма неминуча.
Сергій:
Через чотири години приїхав на службовій преміям-Мазді з кондиціонером міліціонер. Стоїть курить мені в обличчя. У відповідь на моє прохання не курити, страж порядку перейшов на «ти» і поводив себе неадекватно, якщо порівнювати його з німецькими колегами. І, певно, це абсолютно нормально у Кривому Розі. Мене часто запитують: «Чому ти поїхав? Ти за півтори тисячі євро у місяць і тут би знайшов роботу з твоєю кваліфікацією!» Не заради грошей я поїхав. Якщо у Німеччині у мене ненароком в’їде Ангела Меркель – я отримаю гроші за своє авто чи на його ремонт. Якщо ж тут в мене в’їде сусід моїх батьків – міліціонер – ми все життя будемо йому винні.»
Зі слів приятеля, вартість поховання, яку ритуальна служба Кривого Рогу спочатку визначила як 7 тисяч гривень, зрештою за допомогою різноманітних додаткових платежів збільшилася до 16 тисяч. На кожному кроці людину, яка ховає родичів в Україні чекають підприємливі атеїсти яким не соромно скористатися ситуацією і заробити на чужому горі.
Сергій:
Я питаю на цвинтарі, чи можна огорожу трохи більшу поставити, бо у мене і батько хворий і сестра… Мені відповідають, що землею вони не торгують. А чим же ти торгуєш, якщо на цьому цвинтарі уже і рядів не видно?
Найстрашніше, що позовів на дії ритуальної служби та інших цвинтарних бізнесменів не спостерігається. А це означає, що ми з усім цим згодні. І нас така ситуація влаштовує. І це найстрашніше, отже сподіватися на якісь зміни не має підстав. Тим часом схожі історії доходять до редакції з усієї України. У Києві свого часу виявили факт перевезення померлих маршрутними автобусами. Вдень вони возять живих, а вночі – трупи у морг. Ставлення до померлих і до поховання – одна з ознак цивілізованості суспільства. Судячи з таких історій – ми ще з дерев не позлазили.
