Росіяни – тупі крадії унітазів, інтелектуальної власності, безкультурні шлунки з ніжками. І ми мусимо радіти, що ми з цього совка вибралися. Звичайно, вони хочуть нас назад затягти і дохнуть тисячами заради цієї мети.  Щоб було зрозуміло,  куди нас хочуть повернути –  далі докладно.

Історія перша стосується пари з Харкова. Чоловік і жінка років тридцяти п’яти подорожували Європою автобусом у складі групи, яка виїхала зі Львова. Увесь час подорожі ця пара нехотячи демонструвала різницю рівня культури жителів цих двох українських міст. Зокрема,  скрізь де зупинявся автобус, решті групи доводилося чекати цю пару  хвилин по двадцять – не складалося у них з пунктуальністю, або ж їм здавалося,  що це така ознака крутизни – запізнитися з виїздом на двадцять хвилин і змусити себе чекати. Зрештою, екскурсоводу набридло нагадувати про пунктуальність і він вирішив зробити харків’янам зауваження, при цьому обрав жартівливу форму. Дочекавшись, вчергове харківських мандрівників, екскурсовод їм каже:

— Слухайте, ну ви весь час запізнюєтесь, ви б як компенсацію за те, що ми вас постійно чекаємо, хоча б віршик який нам розказали.

• Какой віршик? – серйозно спитала жіночка.
• Ну який вже знаєте – продовжив гру екскурсовод.

Жіночка з Харкова іронії не зрозуміла і прочитала віршика, який певно у дитинстві читала їй мама, або ж перша вчителька розповіла. Звучало це приблизно так:

«Владімірскій централ, вєтєр сєвєрний

Етапом із Твєрі….»

Ну і далі по тексту…

Наступна історія стосується мене особисто. Якось під час автобусного туру Угорщиною, ми зупинилися  на нічліг у будапештському готелі.  Автобусом, який привіз українців, зацікавились німецькі пенсіонери. Я запитав у німців, чому вони так ретельно оглядають автобус? Один з німців пояснив, що цей автобус, 14 років тому  возив школярів у Дрездені. Потім його списали і здали на металобрухт, оскільки усі вузли і деталі у ньому зносилися. Саме тому німця і здивував той факт, що металобрухт здійснює міжнародні рейси. На щастя, автобус успішно пройшов весь тур і благополучно доїхав до Києва. З того часу пройшло вже років 7-8. Не здивуюся, якщо цей автобус донині возить туристів у Європу. Отож, їдучи у далеку мандрівку, цікавтеся, що за транспортний засіб вас перевозитиме, скільки йому років?  Водії українських фірм автоперевізників стверджують, що нових автобусів вітчизняні фірми не купують.

І третя історія стосується найнеприємнішого моменту, який змушує туроператорів всього світу розмежовувати розміщення, перевезення і екскурсії для людей з пострадянських країн і для людей  з країн  цивілізованих.   Йдеться про споживання алкоголю. Чомусь  туристам з пострадянських країн здається, що придбання квитка на літак автоматично означає придбання всього літака з пасажирами і  аеропортом.  Найяскравіше це продемонстрував свого часу один український міністр у франкфуртському аеропорту. Але таких історій – сотні.   Неодмінним персонажем українських чартерів у Єгипет чи Туреччину має бути індивід, який не тримається на ногах від випитого на борту алкоголю. Та ж історія з дегустацією пива на європейських пивзаводах. Я був свідком як житель Сімферополя після бурхливої дегустації змушений був продовжити екскурсію на кареті швидкої допомоги, бо йому здавалося, що якщо він вип’є менше – то не відіб’є гроші витрачені на екскурсію. А ще, завдяки туристам з пострадянських країн на одному з пивзаводів у Чехії з’явилася традиція дарувати після дегустації кожному учаснику екскурсії по пивному бокалу. Як пояснили працівники заводу, вони змушені були закласти вартість бокала у вартість кожного екскурсійного квитка, оскільки туристи з пострадянських країн масово крали дегустаційні бокали. Саме завдяки таким відпочинковим традиціям туристи з інших країн просять туроператорів по можливості, поселяти їх у готелі, де немає поряд туристів з колишнього Радянського Союзу.

Ще трохи про різницю східної і західної цивілізацій і про те, як добре жилося у Радянському Союзі братнім народам. Було колись таке поняття як клуби інтернаціональної дружби. Що воно за інтернаціональна дружба я толком не знав і не цікавився тоді. Просто тим клубом керувала вчителька яка була дуже до мене прихильна. Світлана Володимирівна викладала у нас дві іноземні мови: російську і німецьку.   Російську я знаю добре, бо багата практика через інтелектуальну окупацію, а от німецьку забув. У той час в рамках цього клубу  інтернаціональної дружби я, семикласник світловодської школи,  листувався з німецькою школяркою з міста Аслебен. Звали її Каріна. Вона мені писала листи російською, я їй німецькою. Шкода, що якось я все це закинув. Зараз може  шпрехав би добре.  Але не про це мова. Якось наш клуб інтернаціональної дружби приймав у себе у школі фестиваль таких клубів з усього СРСР. Пам’ятаю, що до нас приїхали люди  з міста Полярні Зорі, це десь під Мурманськом, добре пам’ятаю  пацанів з Алтайського краю і з міста Орська.  Уся ця кагала кілька днів провела у Світловодську і їхні звичаї нас трохи дивували. Запам’ятався один епізод… Пам’ятаєте у наших магазинах у 80 роках чим заповнювали полиці кулінарних відділів, коли не було що туди поставити? Кукурудзяні палички там стояли.   Багато кукурудзяних паличок. Коштували вони щось з копійок 20 і їх купували  рідко і небагато. А було їх у магазинах багато і стояли вони там довго. Їх усі сприймали як декорації. Невідомо чи термін придатності у них ще не закінчився. Одним словом, усі ми вважали ті кукурудзяні палички хламом і ніколи їх не купували. Уявіть наше здивування, коли ми побачили жителів Полярних Зорь і Алтайського краю та інших дивовижних закутків СРСР з величезними пакунками цих паличок, які вони масово тягли з магазинів.

Інша історія теж стосується  фестивалю клубів інтернаціональної дружби, але такими кумедними героями  як жителі півночі і далекого сходу СРСР у цій історії виступали ми – жителі Кіровоградської області. Здається, у 1989 році фестиваль КІДів відбувся у молдовському селі Варатек на самому радянсько-румунському кордоні.  Там був потужний черешневий радгосп і взагалі це молдовське село справило на нас неймовірне враження своєю охайністю і скляними вхідними дверима у хатах та криницями під дуже красивими павільйонами, зробленими з любов’ю. У наших краях у ті часи я, особисто, нічого такого не бачив.  В один з останніх днів програма фестивалю передбачала символічний збір урожаю учасниками фестивалю. Що це мало значити? Нам пояснили, що ми можемо нарвати собі  черешень у кульочки і взяти з собою та з’їсти.  Кульочки, які кожен з нас взяв з собою під черешні були таких розмірів, що господарі трохи перелякалися. Ми завзято рвали черешні у величезні кульки… Для чого? Нам сказали викладачі, що так  треба. Ми і рвали. Тепер я думаю, що молдовани дивилися на нас як на диких людей. А  на завершення нас завели на край саду, де був кордон. Черешні, черешні, черешні, а потім контрольно-слідова смуга, колючий дріт, Прут і… Румунія. Я стояв біля тої смуги і почувався в’язнем концтабору, якому невідомо чи судилося колись вискочити за межі цього колючого дроту.  Тому перший перетин кордону колишнього радянського союзу для мене був знаковим і незабутнім. А особливо незабутньою стала поїздка у Прибалтику і перетин польсько-литовського кордону. Там ще з часів совка залишилися усі споруди і термінали, вежі і навіть де-не-де колючий дріт, але зупинятися там не треба. Совок подоланий, а з ним і кордон у тому місці. З часом і на українсько польському кордоні буде так, але для цього усім нам ще треба дуже і дуже попрацювати.

Ну і щоб з совком завершити….

Я добре пам’ятаю радості часів чудового радянського життя. Ми усім двором раділи, коли до будинку під’їздила машина з молоком, хлібом або ковбасою… Тоді ми,  дітлахи, наввипередки бігли до батьків, щоб розповісти про цю важливу подію у нашому житті.  А потім бігом мчали у наш магазин і займали чергу, щоб нам вистачило ковбаси чи молока чи ще чогось. Переважно, нам вистачало,  а от жителям сусідніх будинків щастило менше, бо до черги їм добиратися було довше. Тому діти з сусідніх дворів тусувалися у нашому дворі і дружили з нами, зокрема, і тому, що у нашому дворі був магазин і ми перші дізнавалися про те, що у магазин привезли щось їстівне.  Ще пам’ятаю, як ми з мамою йшли у центр до молочного магазину, ставали у чергу і через двадцять – тридцять хвилин мали можливість купити три літри розливного молока у спеціальний бідончик.  Тоді всі ці події супроводжувались бурею емоцій. Приїзд машини у магазин – подія. Зайняв місце у черзі раніше за сусідських однолітків – невеличка перемога, встиг купити смачного молока – ще одна щаслива подія у житті.

Ще такою подією була закупівля кавунів. На підприємство, де працювала мама, привозили вантажівку кавунів і продавали працівникам. Ми купували одразу кілограмів 100 не менше. Це кавунів з 50. Усі ці кавуни лежали у нас у квартирі впродовж місяця поки ми їх не з’їдали.  Ми брали спеціального візка і вдвох з мамою везли наші сто кілограмів кавунів від фабрики додому. Це було метрів 200… Кавуни були невеликі, темно зелені однотонні. Зараз таких чомусь немає у продажу

А потім почалося…

1991 рік. Купони, безгрошів’я на самому початку дорослого життя, коли хочеш всього, а не маєш нічого.

Коли щодня переш одні брюки і прасуєш їх, щоб виглядати хоча б якось. А потім робота, за яку не платять.

І, зрештою, щось почало виходити. Трошки зовсім,  заради цього доводилось тяжко працювати, щоразу освоювати щось нове, відбиватися від ретроградів і заздрісників. (Наприклад, доводилось на літучках обласного радіо у Чернівцях у 1999 році  ховати мобілку подалі, щоб, не дай боже не зателенькала. Бо важко було пояснити колегам, як людина, зарплатня якої 175 гривень, оплачує мобілку, абонплата по якій тільки складала 220 гривень). Зрештою,  я перебрався до столиці, де живу ось уже 13 років. За 43 роки життя на цьому світі зрозумів, що у моїх проблемах винен тільки я і що держава, яка б хороша вона не була, навряд чи мені допоможе. Таких як я у Києві – більшість.

І нині,  коли спілкуюсь з росіянами, які ностальгують за совком, згадую про все це  «щасливе радянське дитинство»…  Розумію, що був частиною суспільства рабів, яким  дозволено радіти привезеній ковбасі, виданій на пайок «згущенці»  і копійчаній, але стабільній зарплатні, якої має вистачати винятково на харчування…   А ще згадую свою бабцю, яка пошепки розповідала, як у 33 році їла лободу у селі Синьки Кіровоградської області…  І теж раділа, що хоча б лобода була, точно так, як через 60 років її онук радів ковбасі… Я нещодавно був у дворі свого дитинства.  Чимало моїх однолітків як і раніше, живуть у тому дворі. Вони згадують про щасливе дитинство, про ковбасні радості і мріють про те, що їм все це поверне Путін та його «рускій мір».  І немає сили, яка може змінити їхні уявлення про світ.

Це фрагмент з моєї книги про мандри і не тільки, яку можна купити у PDF форматі за скромні 50 гривень.  Переказати можна на польський або на український рахунок, номери яких знайдете угорі під назвою сайту.  Туди ж можна перекинути і благодійну допомогу, якщо ви вваєаєте, що цей портал повинен розвиватися, отримати новий дизайн, свою студію, хороший інтернет-канал для трансляції і таке інше.