Віднедавна освіта стала темою мого особливого зацікавлення. Чому? По-перше, тому що на цю тему бояться говорити навіть ті, хто нічого не боїться, бо коли справа стосується комфорту дітей у школі – на компроміс готові йти навіть авторитетні розслідувані. Як результат – тема лицемірства, профнепридатності, українофобії в освіті залишається у тіні на радість сіячам розумного доброго і вічного. Щоб було зрозуміло, наскільки потужні корупційні механізми закладені в освіті – потрібно згадати, що мій матеріал про українофобію у центральній київській школі завдяки одному дзвінку з тої школи, був знятий з порталу всеукраїнської радіостанції. Для того, щоб продовжити дослідження цієї теми, мені довелося створити власний радіопроект. Уже є документальне підтвердження фактів, які я виклав про школу 78 у центрі Києва (у цій україномовній школі справді користуються на уроках російською мовою). Але ні завуч Віта Павліченко, яка свідомо брехала на камеру, ні вчителі, які по-хамськи вели себе з дітьми, не звільнені. Їм тільки оголошена догана. Директор теж працює!!! Нині жертви вчителів з усієї України, сприймають мій проект, як єдину можливість розповісти про свавілля і корупцію в освіті. Нині я стежу за історією цькування дитини у дніпропетровській школі № 28 та схожою історією з Тульчина Вінницької області. Саме про історію з Тульчина – далі. Вчителька подала позов про відшкодування моральних збитків до матері одного з учнів. Причина – мати звернулася до керівництва вчительки, звинувачуючи її у цькуванні своєї дитини. Історія поки без прізвищ фігурантів. Пояснення самої матері.
Впродовж шести років вчителька історії пресувала мого сина. З 5 по 10-й клас. Я неодноразово зверталась до неї особисто, до директора школи. Вчителька на контакт не йде. Зовсім. Демонстративно уникає спілкування зі мною Директор погрожував , казав, щоб я забиралась зі школи разом з дитиною. Це відбувається не тільки з моїм сином – роками ця вчителька поводить себе просто абсурдно. Школа замовчує. Ця обставина змусила мене звернутися до Районного відділу освіти, коли і вони відповіли мені формальною відпискою – то я звернулася на гарячу лінію міністерства освіти і науки! Що тут почалося!!! Створили комісію, яка провела анонімне опитування дітей, в якому 100% присутніх дітей підтвердили, що відчувають стес і страх на уроках історії. Мій син став часто хворіти. По історії і правознавству в нього 1 по 12- бальній) по іншим предметам – від 7 до 12, нормальний, розумний хлопець. Коли вже я з сином попала до обласної дитячої лікарні, ця вчителька подала на мене до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди. Вимагає 50000 гривень та вибачення перед колективом дітей, батьків, вчителів. Вже був розгляд справи по суті. Тепер вже школа не може скрити нічого. Я домоглася в адміністрації школи дозволу бути присутньою на уроках. де є мій син і ця вчителька. Директор школи і психолог отримали по суворій догані, а вчитель продовжує викладати! Обласний департамент дав зрозуміти, щоб його сюди не вплутували, щоб розбиралися самі в Тульчині. Це Вінницька область. Юрист РОНО сказав, що такого випадку не було і вони не знають що робити. Вчитель викладає в НВК ЗШ 1-3 ст-гімназії м. Тульчина, Вінницької областї. 45 років стажу. 62 роки Мій син. Вчитель вбачає в тому, що я звернулась в міністерство освіти приниження її честі та гідності. На суд в якості свідків з її боку відмовились явитися викладачі школи та представники РОНО. Наступне засідання 21 квітня
Я не пов’язувала проблеми сина з уроками історії. Усно зверталась до директора. Він обіцяв щось зробити і так нічого і не робив. Зараз на її уроках постійно присутні представники РОНО і адміністрація школи. Сьогодні, наприклад, вона на уроці розповідає як ходить скаржитись на ці комісії, то оголошує себе Махатмою Ганді і проголошує акт громадяньскої непокори. РОНО мені говорить, що немає законних підстав її відсторонити від роботи. Сьогодні після уроку історїї сину викликали швидку. В нього підвищився тиск. Він подумав, що комісія злякається і відступиться, а Галина Петрівна вже тоді спустить на нього всіх собак. Позиція батьків мені взагалі незрозуміла. На зборах на рівні поговорити не на протокол – всі проти неї. А так – просто мовчать, чекають або їм все одно. Дехто каже – 10-й клас, навіщо псувати атестати. Хоча 80% дітей мають оцінки 1-4 по 12 бальній системі.
Якщо зробити зріз знань без підручників і планшетів – будуть дуже низькі результати. Ніхто нічого не знає і це, Слава Богу, вже побачили з комісії. Діти не здадуть ЗНО. Вона ненавидить дітей взагалі. На першому судовому засіданні вона з такою агресією побажала сину, щоб він скрутив собі шию, що налякала цим суддю і помічника. Це є в записах судового засідання. Вона сама називає свої уроки уроками аду. Скільки дітей перевелися в інші школи або покинули навчання. ! Скільком вона занизила оцінки! Дивна ситуація, її чомусь всі бояться. Мене також попереджали від поробок))) до нещасного випадку. Достатньо десяти хвилин спілкуання з нею) Була така історія. Її звільнили. Вона не виходила на роботу. Нажаль та директор вже покійна. Вона подала до суду. Виграла суд. який тривав два роки. Потім весь колектив сплачував їй за ці два роки, що вона не працювала. З нею не хочуть мати справи. Вона знущається над дітьми і подала мене до суду. Я намагалась відстежити, які діти попадають їй в немилість – це діти лікарів, вчителів-колег, підприємців. Я вдова, що сама виховує дитину, не розумію чому мій син. Її фраза – я її кину на бабки))0 Коли їй запропонували мирно вирішити питання, то вона відповіла – “Таких як Літвінова треба наказувати і знищувати, щоб іншим неповадно було” Це також є в матеріалах суду, та і вчителі на педраді чули. Взагалі, що пронизує цю історію – тотальна брехня, замовчування, щоби не псувати рейтинг школи і байдужість. Зараз вже вчителі хоч не мовчать, підтримують.
Далі – фрагмент позовної заяви вчительки
Далі – заперечення до позовної заяви. Воно буде корисне усім, хто зіткнувся з проблемою безпідставного суджового позову про захист честі і гідності.
До ТУЛЬЧИНСЬКОГО РАЙОННОГО СУДУ
судді Тульчинського районного суду
Л.А. ШТИФУРКО
Ч , адвокат,
О відповідач
в справі за позовом
К. ГАЛИНИ ПЕТРІВНИ,
З А П Е Р Е Ч Е Н Н Я
на позовну заяву про захист честі, гідності і ділової репутації
та відшкодування моральної шкоди
К Г.П. звернулася до Тульчиньського районного суду із позовною заявою до Л О.В. про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди в якій вказала, що “9 жовтня 2015 року на ім’я директора НВК ЗШ І-ІІІ ст. №3 – гімназії м. Тульчина надійшла заява відповідачки в якій вона (Л О.В.), без жодних аргументів, з її боку звинувачує мене в неприязному відношенні до її сина вказує на непедагогічні, на її думку, методи моєї роботи. 16.11.2015 року. Л О В в черговий раз звертається із заявою до дирекції НВК ЗШ І-ІІІ ст. №3 – гімназії м. Тульчин, в якій вказує що внаслідок цькування її сина на протязі довгого періоду, з 5 класу, я використовую непедагогічні методи роботи, що призвело до довготривалого перевантаження нервової системи та стійкої втрати здоров’я її сина. Дитина змушена пропускати уроки для лікування тим самим ще більше ускладнюючи навчальний процес. Лікарями встановлено діагноз – функціональні розлади, спленомегалія, хронічний персистуючий гепатит . Крім дирекції НВК ЗШ І-ІІІ ст. №3 – гімназії м. Тульчина Вінницької області відповідачка адресує свої скарги до Начальника відділу освіти Тульчинської РДА, Міністра Освіти і Науки України. В своїх скаргах відповідачка вказує що я здійснюю моральний тиск на учнів, принижую честь та гідність учнів (зокрема регулярно називаю учнів та батьків «дебілами» ) .
Всі заяви гр. Л О В розглянуто, надано відповідь, що факти наведені заявницею, не мають підтвердження, адміністрація школи стверджує, що не спостерігається психологічне насилля з мого боку по відношенню до Ельдара на уроках історії і правознавства” .
На думку позивачки “На протязі тривалого часу відповідачка поширює про мене, як учителя історії, недостовірну інформацію, принижуючи своїми діями мою честь, гідність, ділову репутацію,” а тому вважає, що “Дії відповідачки завдали мені К Галині Петрівні моральної шкоди, яка полягає в тому, що розповсюдивши інформацію про мої нібито непедагогічні методи роботи, цькування дітей, образи з мого боку, як батьків та дітей, відповідачка паплюжить мою честь, гідність, ділову репутацію, як учителя, людини. Внаслідок її незаконних дій я перенесла моральні страждання та хвилювання, втратила сон та спокій, змушена надавати письмові пояснення керівництву навчального закладу, пояснювати ситуацію що склалась, як колегам по роботі так і іншим людям яким вона стала відома, звертатися за захистом своїх прав до суду. Все це потребує від мене вжиття додаткових зусиль для організації свого життя та завдає мені моральних страждань. Внаслідок дій відповідачки погіршився стан мого здоров’я, я перенесла нервовий стрес, змушена була звернутись за медичною допомогою. Завдану мені моральну шкоду оцінюю в розмірі 50000,00 грн.”, а тому просить суд: “Зобов’язати відповідача, Л О В протягом тижня після набрання чинності рішенням суду спростувати відомості, що не відповідають дійсності і порочать мою, К Г П честь, гідність, ділову репутацію та принести мені свої вибачення в присутності педагогічного колективу НВК ЗШ І-ІІІ ст. №3 – гімназії м. Тульчина Вінницької області, учнів 10-а класу НВК ЗШ І-ІІІ ст. №3 – гімназії м. Тульчина та їх батьків.
Стягнути з відповідачки, на мою, користь моральну шкоду, в сумі 50 000,00 (п’ятдесят тисяч) гривень” .
В задоволенні позовних вимог К Г П слід відмовити в повному обсязі з наступних підстав
Позовна заява про захист честі й гідності повинна відповідати вимогам ст. 119 ЦПК України. Така заява має містити, зокрема, відомості про те, в який спосіб була поширена інформація, що порушує особисті немайнові права позивача (заявника), яка саме інформація поширена відповідачем (відповідачами), із зазначенням часу, способу й осіб, яким така інформація повідомлена, інші обставини, які мають юридичне значення, посилання на докази, що підтверджують кожну з таких обставин, а також зазначення способу захисту, в який позивач бажає захистити своє порушене право. На відповідність позовної заяви цим вимогам вказується і в п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». Аналогічні положення містяться і п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», в якому вказано, що “Відповідно до ст. 137 ЦПК ( 1502-06 ) у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
При недотриманні позивачем зазначених вимог настають наслідки, передбачені ст.139 ЦПК ( 1502-06 )”.
Дана позовна заява цим вимогам не відповідає, абсолютно нічим не обґрунтовано та не надано жодних доказів щодо необхідності стягнення з відповідачки, Літвінової Олени Володимирівни, на користь Ковальчук Галини Петрівни моральної шкоди саме в розмірі 50 000,00 (п’ятдесят тисяч) гривень.
У п. 15 вищевказаної Постанови № 1 звертається увага судів на те, що «При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:
а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;
б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;
в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;
г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право».
Звернення Літвінової О.В. до директора НВК ЗШ І-ІІІ ст. №3 – гімназії м. Тульчина, начальника відділу освіти Тульчинської РДА, Міністра освіти і науки України не є поширенням інформації.
В Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей, № 8-рп/2003, 10.04.2003) вказано, «що звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами. Тому такі звернення за змістом частини першої статті 7 Цивільного кодексу не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам посадової чи службової особи правоохоронного органу.
Проблеми, пов’язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод в рішеннях у справах “Нікула проти Фінляндії”, “Яновський проти Польщі” та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян. Тому, якщо посадові чи службові особи діють без правових підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку суспільства».
Крім цього в п. 16 вищевказаної Постанови Пленуму ВСУ вказано, що «Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
У випадку звернення особи із заявою до правоохоронних органів судам слід враховувати висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року N 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей)».
Крім цього, в п. 19 вищевказаної Постанови Пленуму вказується на те, що «Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Відповідно до частини другої статті 471 Закону України “Про інформацію” оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції».
Крім цього, ч. 1,2 ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Цим конституційним положенням відповідають приписи Цивільного кодексу України, якими встановлено, що фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (абзац перший частини першої статті 302).
Таке конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується із Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 статті 19).
Однією з гарантій реалізації конституційних прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації є законодавче закріплення права кожного на доступ до інформації, яке згідно зі статтею 5 Закону № 2939 забезпечується систематичним та оперативним оприлюдненням інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет, на інформаційних стендах та будь-яким іншим способом, а також шляхом надання інформації на запити.
Разом з тим відповідно до частини третьої статті 34 Конституції України здійснення прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Таке конституційне обмеження прав особи збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з положеннями пункту 2 статті 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, в яких зазначено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.
Таким чином, Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб (абзац другий статті 5 Закону № 2657), у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя, встановлене частиною першою статті 32 Основного Закону України.
Положення частини першої статті 32 та частини третьої статті 34 Конституції України перебувають у системному взаємозв’язку і передбачають як недопустимість порушення права людини на недоторканність особистого та сімейного життя, так і реалізацію особою права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації.
Даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32 Конституції України у системному зв’язку з частиною другою статті 34 цієї Конституції, Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України (Рішення № 2-рп/2012, 20.01.2012) дійшов висновку, що збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Будь-яких завідомо неправдивих відомостей про відповідачку Літвінова О.В. не поширювала та не мала найменшого наміру це зробити. В своїх заявах вона виклала лише ті відомості, які стали відомі їй від свого сина Ельдара та інших учнів 10-А класу, а тому просила у своїх заявах повно, всебічно та об’єктивно перевірити викладені нею обставини та надати відповідь у терміни і спосіб встановлені законодавством. Літвінова О.В. виконувала лише свій материнський обов’язок, турбуючись за свого сина і не мала при цьому найменшого наміру когось образити чи принизити, в тому числі і позивачку по справі. Тобто, вищевказані заяви були подані не з метою доведення викладених в них відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами.
В даному випадку, по-перше,Л О В не були поширені завідом неправдиві відомості про позивачку – К Г.П.;
по-друге, вказані в заявах відомості не є конфіденційною інформацією про особу, яку не можна поширювати без її згоди;
по-третє, вказані в заявах відомості ніяким чином не порушили честь, гідність і ділову репутацію К Г.П. та не завдали їй моральної шкоди.
За таких обставин, позовна заява К Г.П. про захист честі й гідності є спробою заборонити Л О.В. користуватися своїм конституційним правом на звернення.
Відповідно до ч. 3 ст. 16 ЦПК України «Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої – п’ятої статті 13 цього Кодексу».
Відповідно до ст. 13 ЦПК України «1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
- При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
- У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою – п’ятою цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом».
Звернення К Г П до суду із даним позовом є нічим іншим, як намаганням позбавити її конституційного права на звернення та виконання свого громадського, материнського обов’язку, а тому в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі та зобов’язати К Г П припинити зловживати своїми правами.
Крім цього, слід взяти до уваги, що згідно ст. 24 ЗУ “Про загальну середню освіту” “1. Педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах системи загальної середньої освіти. Перелік посад педагогічних працівників системи загальної середньої освіти встановлюється Кабінетом Міністрів України,”, а відповідно до ст. 29 Закону батьки або особи, які їх замінюють, мають право, зокрема, звертатися до відповідних органів управління освітою з питань навчання і виховання дітей; захищати законні інтереси дітей.
З метою повного, об’єктивного й всебічного розгляду справи прошу:
– викликати в судове засідання в якості свідка головного спеціаліста відділу освіти Камінського Віктора Володимировича, який був головою комісії по перевірці заяви Літвінової О.В., Тульчинська РДА, Відділ освіти, по вул. Леніна, 1 ,
– витребувати Відділу Освіти Тульчинської РДА м. Тульчина результати анонімного опитування, проведеного в 10-А класі “Школа і учитель очима дітей”, проведеного в ході перевірки заяви Літвінової О.В.
Представник відповідачки адвокат Ч В.Д.
Поки що жодних висновків не роблю. Лише кілька тез-запитань до учасників конфлікту:
Історія – це ж не математика. Це просто прочитати і розказати. На мою думку, погані оцінки з історії можуть бути тільки у тих, кому ліньки вчитися, кому взагалі середня освіта непотрібна.
І вчитель, який ставить погані оцінки, можливо, просто єдиний у тій школі реально оцінює знання учнів.
Якщо проблема тривала і системна – чому тільки зараз ця тема випливла? Чому треба було чекати 5 років і лише зараз звернутися у міністерство з приводу профнепридатності вчительки?
Якщо викладене матір’ю відповідає дійсності – чому на проблему не звертає увагу ні директор, ні керівництво відділу освіти?
Чому матір вирішила оприлюднювати інформацію до рішення суду? Таким чином планується тиснути на суд?
Відповіді на усі ці питання ще треба отримати. Серед іншого, поговорити з учителькою.
Одне загальновідомо і уже доведено іншими історіями – українська освіта гнила і хвора на всю голову. Голову, правда, днями змінили. Є надія? Навряд. Лілія Гриневич – представник київської освіти. А київська освіта – це не лише лицемірство, корупція і профнепридатність. Це ще й системна українофобія.
Як розповіла героїня цієї історії, за результатами публікації на “РБЦ” сюжет про це зняв навіть окупаційний телеканал. До того ж, мовою країни перебування. Олюднюються?
https://www.youtube.com/watch?v=ZUAU8CsBKa0
