Текст художній, але він, на мою думку, добре відображає мотивацію людей зі зброєю.
Сьогодні…. Нарешті сьогодні я це зроблю. Я їм обом покажу Європу… Покажу, це точно. Я знаю, де вони там товчуться. Стану справа, щоб бути якраз навпроти них. Її не чіпатиму. А йому роздавлю його окуляри у неї на очах. Інтелігент довбаний… Зараз подивимося як допоможе тобі твоя інтелігентність. Захищатимешся айпедиком від справжнього мужика? Так, я справжній мужик, я качався, щоб їй сподобатись, я тягав залізо по три години на день. А вона… Що вона у ньому знайшла, у цьому очкарику? Підар якийсь у порівнянні зі мною. А вона з ним… Ненавиджу.
Ми познайомились на змаганнях – вона приїхала знімати сюжет і брала у мене… якось воно так називається не по-нашому… Інтерв’ю! Я їй щось говорив, одразу як поклав на підлогу того салагу і його швидка забрала, а мені медаль вручили… А потім я попросив у неї телефон… Ми якось пару разів вийшли у Маріїнський парк погуляти. Звичайно, вона киянка, а я живу і мєнтовському гуртожитку. Куди ж нам ще, як не в парк? Вона мені все терла про якогось Гюга, якого вона читала. Француз якийсь. Мабуть щось про моду пише… Я їй розказував як ми з пацанами на районі убивали нігерів з медінституту… А потім вона на дзвінки перестала відповідати. І ось позавчора я її побачив на майдані з цим очкариком… Співали, щось кричали, сміялися. А я стояв збоку, обтікав… Навіщо вони тут зібралися? Чого їм треба? І головне – чому вона з ним? Я ж його завалю однією лівою! Довго дивився на них, наступного дня знову прийшов і дивився здалеку. Хотілося підійти і вирубити обох… Якби не ці уроди-журналюги зі своїми камерами і фотоапаратами… І от, сьогодні це станеться. Головне, щоб вони звідти не пішли. Головне, щоб діти і родичі мажорів-депутатів не проговорилися, бо їх же попередили. Он і колонки забирають потихеньку. А вона там цілими днями кашу варить – мабуть на роботі відпустку взяла. І він біля неї…
Сьогодні…. Не можу дочекатися. Урию його, а її змушу на це дивитися. Ми їм покажемо майдани, європи і всю їхню підарську фігню покажемо… Година залишилася.
Чомусь згадуються якісь гидкі моменти, про які нікому і ніколи не розказував. Як батько при однокласниках набив мені синяка, як матір випадково застав голою у нас вдома з якимось старим товстим і лисим мужиком з материної роботи… Батькові не сказав. Уже і не скажу – помер він від п’янки. Ще чомусь згадав, як набухався на випускний і валявся у блювотинні, поки мої однокласники зустрічали світанок. І мене таким бачила Оленка, з якою я зустрічався. І ми з того часу перестали зустрічатися З дитинства я, б’ючи грушу на тренуванні уявляв собі на місці груші то батька, то Оленку, то когось зі своїх однокласників-зубрил.
Врятувала мене від бухла школа міліції. Раптом все змінилося. Поряд зі мною були такі ж як я. Ми одне одного розуміли і я йшов вперед. Виграв змагання, навіть інтерв’ю у мене брали. Вона брала. А тепер я мрію набити їй її красиву пику і угробити нафіг її очкарика.
Наш командир каже, що жорстокість – це збочення і треба себе стримувати. Бо ми ж правоохоронці. Все це фігня. Він командир – йому положено таке говорити. А я собі своє знаю. Все. Кличуть. Мрії збуваються…
