Вітаю, я Олександр Івахнюк і це підсумки тижня. 

На тижні Україну двічі струсонуло новинами зі сфери громадської безпеки та роботи правоохоронних органів. Спочатку суспільство дізналося про згвалтування свідка у Кагарлицькому відділі поліції. Мало того, як зясувалося, до відділу поліції жінку привіз сусід, який точно знав, що з нею там станеться.

 За попередньою інформацією, в ніч з 23 на 24 травня 2020 року оперуповноважений у своєму службовому кабінеті застосував тортури до жінки, яку викликали до відділення поліції як свідка – вдягав протигаз, застосовував кайданки та здійснював постріли з табельної зброї над головою. Після цього кілька разів зґвалтував потерпілу. Крім цього, правоохоронці застосували фізичну силу відносно чоловіка, який у цей час перебував у приміщенні відділення поліції. Погрожуючи потерпілому зґвалтуванням, правоохоронці ставили його на коліна, били по голові дубинками, надягали протигаз та стріляли із пістолета табельної зброї над головою. У результаті вказаних дій потерпілий отримав переломи ребер та носа. Встановлено, що обвинувачені – 29-річний оперуповноважений Сергій Сулима та 35-річний начальник сектору кримінальної поліції Кагарлицького ВП Обухівського відділу Микола Кузів

А у пятницю вранці у войнушку пограли у Броварах дві банди, найняті маршрутниками.

Як розповідають очевидці, кілька днів до цієї війни, коли з обох боків було багато вогнепальної зброї і перестрілка велася у місті, на зупинках стояли ці бандити і одним автобусам дозволяли брати пасажирів на Київ, а іншим погрожували. Питання є у першу чергу до голови МВС Арсена Авакова. Тривалий час у медіа про поліцію як про покійника: або добре або нічого. І це опосередковано є наслідком.  Поліція фактично відсутня.  Перевізники не сподіваються на справедливий суд, тому наймають бандитів. Авакову прийшов час йти у відставку, тільки нікому, схоже це йому сказати

Тиждень що минає ознаменувався одразу кількома неприємними антиукраїнськими подіями. ДБР арештувало колекцію картин Порошенка, виставлену у музеї Гончара.

Трохи незрозуміло чому зявилися підстави для підозр, що картини перетнули кордон незаконно, чіткого пояснення цьому не було. Може ще все попереду. Але є конкретний факт – правоохоронці приперлися у музей і зламали двері, щоб чи провести обшук чи зустріти Порошенка. Не розумію Історія, прямо скажемо, темна. Чи це Порошенко намагався скористатися музеєм з метою вирішити якусь проблему з картинами, чи у тому ДБР зовсім здуріли – важко сказати, але відчуття гидкі від того, що керівника музею – старшу людину тримали у підземеллі.

У Одесі на поета Хаєцького повісили провину на пожежу у коледжі. Попри те, що він уже там не працював у момент як пожежа сталася. Так, під документами про те, що з пожежною безпекою все ОК, стоїть його підпис. Але там стоїть також підпис ДСНСника, а йому навіть підозру не предявили… Дивна і гнила історія.

Віктор Бобиренко Ні дня без зашквару
От у нас кожен день зашквар правоохоронців.
От зараз спецзагін ДБР штурмом взяв музей Гончара. Виявляється, що там виставлена колекція (картини) сім’ї Петра Порошенка. Ну, виставка в музеї – звична справа. Заходь, фоткай, звіряй – може яка картина не задекларована.
Потім з цього приводу відкривай карну справу.
Але це не наш метод. Тут важливо показати – хто головний.
Взяти штурмом музей – це круто. Хлопці вже в кітєлях крутять дірки для орденів.
Що цікаво, працівники ДБР вдерлися до музею БЕЗ постанови суду!!!
А без цієї постанови вони могли б зайти лише у двох випадках:
1) коли вони переслідують злочинця;
2) коли потрібно рятувати людей, або матеріальні цінності.
І я собі уявив: Порошенко відстрілюється і намагається винести картини – щоб їх не побачили люди.
А ДБРівці героїчно переслідують його. Згадалося у 12 стільцях: “Ми будєм атстрєлівацца. Я дам вам парабелум”.
Десь у якійся країні – штурм музею став би кінцем карєри для високопоставлених чинів.
А у нас – дійсно нагородять.
І хтось мені скаже що це не чергова серія серіалу “Покошмарити Пороха”?
А, ще ж мені скажуть: о, порохобот, кого ти виліз захищати?
Я, гадство, зараз виліз захищати здоровий глузд.

Видавництво «Наш формат» вирішило видати російську авторку про коронавірус. Частина людей звільнилася, створивши нове видавництво. Українська частина суспільства розділилася. Одні підтримують власника Кириченка інші вважають його зрадником. Мені традиційно хочеться приєднатися до тих, хто вважає це зрадою. Тим більше, що пояснення, чому пан  Кириченко вирішив співпрацювати з росіянами, не надав. Але, поки що стримаюсь. Подам лише кілька думок на цю тему від інших людей, яких я поважаю

Кириченко Владислав

Іноді корисно не тільки видавати книжки, а ще читати те, що видаєш. Я рекомендую всім, для кращого розуміння ситуації прочитати «Історію Старбакс» Говарда Шульца, де описана стандартна для бізнесу ситуація, коли засновник компанії відходить від справ, потім повертається в бізнес і розуміє, що компанія стала не зовсім такою, якою він її задумав, і в результаті ми маємо той успішний Старбакс, який всі знають. Тому, на мою думку, абсолютно нормально і природньо, коли під час перезапуску бізнесу одні люди йдуть з компанії, а інші приходять. Я щиро вдячним всім, без винятку, хто був причетним до карколомного успіху нашого видавництва. Але: Наш Формат 3.0 – це суттєво більше, ніж видавництво, і у нас дуже амбітні плани. Сподіваюся, що нова, дійсно зіркова команда професіоналів під керівництвом Оксани Булави виправдає  мою довіру і реалізує мої мрії.

Євген Манженко

Штош, я приніс вам погану звістку і багато букв. Про патріотів, що торгують з окупантами, і про те, як російський коронавірус продається разом з українськими книжками. З одного з найкращих українських видавництв пішов міцний професійний колектив через конфлікт з власником – той вирішив видати книжку росіянки про коронавірус. Нагадаю, перед тим видавництво публічно припинило співпрацю з книгарнями, які торгують книжками з країни-окупанта. А тут така зненацька притичина трапилась. Що ж сталося з ультрапатріотом Кириченком? . Екс-працівники видавництва чомусь тактовно мовчать, але то їх право. Все дуже просто пояснюється: полум’яний націоналіст Кириченко – засновник фірми, яка веде коронавірусний бізнес з окупантами. Вона торгує в Україні у тому числі і тестами на ковід-19 російського виробництва. Контора, в який він був засновником з внеском у 51% уставного фонду, навіть так і називається, як російська материнська компанія, але з додачею “Україна” – “ДНК-Технологія Україна”. Формально він вже вийшов зі складу цієї фірми, залишивши свого давнього друга і бізнес-партнера бенефіціаром. До речі, ця фірма активно тендери виграє на постачання в лікарні одних і тих самих матеріалів разом з фізичною особою Кириченко.

Eugenia Kuznetsova 

Оце дивлюсь на ситуацію із Нашим Форматом і, м‘яко кажучи, дивуюсь.Історія з російською-неросійською авторкою репутаційно вибухонебезпечна і зрозуміле бажання уникати будь-якої взаємодії з росіянами, хай і американцями і світовими вченими (але наскільки мені зрозуміло, напрягла в першу реакція власника на спроби отмєни – ви мовляв тупі гуманітарії, а я вчений, тому не лізьте).Тепер стара команда й нова команда розходяться, про що написали різні, емоційні, проте цілком цивілізовані пости без закликів убивств і бойкотів. Обидві команди видаватимуть книжки, що чудово.
Швидше за все, їхні сегменти навіть не перетинатимуться – нова команда продовжить видавати «бестселери нью йорк таймс», стара – ймовірно вернеться до більш «націонал-божевільного», менш комерційного формату. Але те, що сталось далі, відверто дивує. Кириченко тепер в очах свідомої спільноти перетворився на праву руку Путіна, котра займалась книгарством виключно для прикриття своєї фсбшної корочки. Виявляється за роки не було жодної взаємодії з росіянами, бо це кацапське охвостьє, московський пріхвостєнь, путінський подпєвала просто ждав моменту, аби почать приторговувать з рф, яку він і покинув з усіма статками просто, щоб стати вкоренілим путінським агентом. Тепер йому положена як мінімум смерть, а всьому до чого дотична його підла, богомєрзка рука – бойкот. Це нагадує ситуацію із ВСЛ, коли за добу одне з найкращих видавництв України перетворилось на «московських блядєй» і всі минулі заслуги були перекреслені одним махом. А з Кириченком пропєсочєваніє і клєймлєніє позором ще простіше і йде як по маслу – він грубий, лисий, хамовитий мужик… Не здивуюсь, якщо до конспірологічних теорій додадуться ще й звинувачення, що він ґвалтує дітей. Кириченко, судячи з усього, самозакохана, дещо довбанута людина. Але без цієї довбанутості він би не вгепав купу власних зароблених, а не вкрадених на держзакупівлях, грошей в ідеалістичні, утопічні, комерційно безнадійні проекти типу української аудіокнижки, коли ринку на це не було взагалі, а в українського народу було тільки одне – бажання вкрасти. Таке явище мені нагадує арешти двадцятих-сорокових – там теж любили із впевненістю вписувати людину в один образ, а потім знищувати будь-які сліди, які нещасний встиг лишити на цій землі, навіть якщо це була одна стаття в енциклопедії бджолярства. Тож більше жодної копійки Нашому Формату, товаріщі! Хай автори (наприклад, Олександр Михед із своєю книжкою про Донбас), які мали нещастя укласти угоди перед конфліктом, вдавляться! Українська книжка має бути ідеологічно вивірена! Заплямовані Кириченковими волохатими путінськими руками мерзенні книжки мають бути спалені! За работу, товарищи!!

Голова Верховної ради, відомий українофоб і регіонал у минулом Дмитро Разумков заговорив про потребу зміни закону про мови у частині квот на радіо і телебаченні. Совки ніяк не заспокояться. Коли вам хтось скаже, що неважливо якою мовою говорити  – згадайте, як  увесь цей русскій мір воює за те, щоб української мови в Україні не стало як під час валуєвської чи сталінської заборони.  Додам тут, що моєю особистою мотивацією для переїзду у Варшаву було у першу чергу бажання почуватися українцем і мати можливість облаштувати навколо себе простір, де не буде місця русскому міру. І у Варшаві мені це вдалося, тоді як у Києві постійно доводилося вести дискусії на тему свого права чути українську мову. Тут люди добровільно переходять зі мною на українську, бо так їм дешевше мати зі мною справу.  Так мусить бути і в Україні. Не знаєш мови – не маєш доступу до діяльності, де треба відкривати рота для спілкування з людьми. Економічний чинник ставить все на місце. Тільки для цього треба, щоб виконувалися чинні закони. А Разумков та інші лобісти русского міра намагаються знищити навіть те, що вдалося зробити для нормального функціонування української мови в Україні.    

Памятаєте минулотижневу пресконференцію Зеленського. Він там, серед іншого згадав про  дороги, про їх ремонт.  Подробиць пану Зеленському не розповіли. А вони доволі цікаві

Агія Загребельська

BIHUS.info випустили сюжет про те, як примітивно приватні підрядники за участі державного Укравтодор «пиляють» на дорожніх тендерах мільярди наших податків.
Схема проста:
Понад 50% вартості ремонту дороги – це ціна асфальту.
Фаворити Укравтодору купують асфальт у пов’язаних з ними компаній.
Пов’язані компанії купують асфальт у виробників за суттєво меншою ціною.
В підсумку – профіт на сотні мільйонів. Кошти платників податків осідають в гаманцях фаворитів, що під дахом програми президента «Велике будівництво» отримали ексклюзивну «ліцензію на полювання в Україні». Я вже не перший місяць пишу про відсутність конкуренції на дорожніх тендерах. Про те, як фаворити, домовляючись під дахом автодору, розподіляють між собою області та дороги. Про те, як вони не конкурують на аукціонах, подають схожі документи та залучають один одного на субпідряд. Про те, як вони десятками мільйонів наших грошей «годують троля», існуванням якого виправдовують картель.

І ще одна суперкрадіжка У медіа оприлюднено аналіз «дорожньої карти» компанії ДТЕК щодо лобіювання інтересів у державних органах з приводу розслідування справи АМКУ щодо зловживань монопольним становищем компанією «ДТЕК-Західенерго» у Бурштинському енергоострові. Компанії інкримінується створення штучного дефіциту на окремих енергетичних ринках, що призводило до реалізації електричної енергії за штучно завищеною ціною, та відповідно забезпечувало групі додатковий прибуток.  АМКУ зазначає у прес-релізі «Очевидним є те, що постраждало все населення. Адже затрати на виробництво та послуги бізнес перекладає на кінцевого споживача. Отже, Комітет визнає, що мешканці областей, в яких домінує «Західенерго», є потерпілими.

22 травня минула 73 річниця оголошення Військовим судом оперативної групи (ВСОГ) «Вісла» перших смертних вироків 14 травня 1947 року було засуджено вояків Української повстанської армії Петра Дмитришина (псевдо “Липа”), Теодора Германа (псевдо “Чорний”) і Михайла Музику (псевдо “Сміх”). До 21 травня, коли суд разом зі штабом оперативної групи переїхали з Сянока до Ряшева, смертні вироки було винесено ще 16 українцям. Наступного дня за наказом заступника очільника оперативної групи “Вісла”, віцеміністра громадської безпеки, полковника Ґжеґожа Корчинського, їм скрутили дротом руки, повантажили на вантажівку і вивезли до лісу біля села Лішна неподалік Сянока. Там виконали вирок над заздалегідь викопаною ямою так званим “катинським” пострілом – у потилицю. Серед розстріляних була 22-річна дівчина Розалія Мінько із села Станькова, яку засудили на смерть лише за те, що вона, як зазначено в постанові вироку, виконувала функції зв’язкової між двома сусідніми селами, кілька разів приносила повідомлення, так звані “штафети”, а також збирала зілля, з якого робили ліки для вояків УПА. Могила у Лішні Місце їх поховання знайдено у червні 1992 року. Спочатку припускали, що у могилі поховано учасників АК “Воля і незалежність” або “Народових сіл збройних”, яких у той самий час було засуджено та страчено сталінськими посіпаками. Мабуть, саме тому за розпорядженням Окружної комісії досліджень злочинів проти польського народу у Ряшеві відразу зробили ексгумацію останків з могили в Лішні і навіть приготували братську могилу та труни для урочистого поховання на ряшівському кладовищі.  Коли на основі документів, які я представив прокуратурі Інституту національної памʼяті, зʼясувалося, що це не військові Національних збройних сил, а перша група українців, засуджених та страчених під час акції “Вісла”, уже ексгумовані людські останки не потрапили ні до трун, ні на кладовище, а до спеціальних скринь в бюро судової медицини у Ряшеві, де вони пролежали під замком 8 років. Я опублікував повний перелік страчених осіб, вироки і кореспонденцію суду оперативної групи “Вісла”, що стосувалася злочину у Лішні, інформацію свідків, на основі якої, зокрема, було встановлено особу однієї з жертв – Розалії Мінько. Але родини розстріляних та українська громада у Польщі не отримали згоди на поховання жертв за християнським звичаєм. Лише 7 липня 2000 року при в рамках перемовин щодо цвинтаря орлят у Львові під тиском української влади польська сторона нарешті видала згоду на захоронення ексгумованих решток – 19 розстріляних у Лішні і 28 загиблих у Бірчі у двох братських могилах на українському військовому кладовищі у Пікуличах біля Перемишля. Процесам над членами українського підпілля надавали особливої форми та розголосу. У місцевостях, де діяла “Вісла”, кожні кільканадцять днів розвішували 200-600 оголошень з прізвищами засуджених на смерть та страчених українців. Часто оголошення було надруковано буквально за взірцем горезвісних окупаційних “Bekanntmachung”. Саме з них багато українських родин дізнавалося про трагічну долю своїх близьких. Інформація про винесені вироки з повідомлень, розклеєних на стовпах для оголошень у Сяноці, Леську, Ряшеві, Перемишлі та десятках інших населених пунктів, доходила і до тих, хто ще залишався у підпіллі. Прізвища страчених побратимів не залишали ілюзій, що залишається єдиний вибір – смерть від власної кулі або на вʼязничній шибениці. Прізвища та світлини засуджених також публікувала преса. Й не лише місцева ряшівська. Краківський “Przekrój” випереджав у цьому інші видання. У фоторепортажі відомого воєнного репортера та засновника Військової фотографічної агенції Яна Межановського під заголовком “Останні дні УПА” помістив фотографії Розалії Мінько та чотирьох інших українців, яким було винесено смертний вирок.Протягом перших трьох місяців діяльності ВСОГ “Вісла” засуджені українці практично були позбавлені можливості права на помилування. Нерідко вирок набував чинності уже через три дні після оголошення. У кільканадцяти випадках навіть того ж дня. Кожен смертний вирок особисто затверджував керівник оперативної групи “Вісла” бригадний генерал Стефан Моссор. Лише у 3 справах із 173 не було його підпису!

Наприкінці травня брутальність діяльності ВСОГ “Вісла” сягнула апогею. 27 травня 1947 року головний військовий прокурор полковник Генрик Голдер видав прокуророві ВСОГ “Вісла” капітанові Яну Праузе особливо секретну інструкцію. Вона містила лише кілька речень, написані від руки: “Смертні вироки, видані Військовим судом оперативної групи “Вісла” виконувати негайно після оголошення вироку. Сказане вище стосується лише “упівців”. Від моменту видання цієї інструкції до половини червня 1947 року майже всіх українців, засуджених до смертної кари, було страчено відразу після того, як їх привозили з судової зали у внутрішній двір замку у Ряшеві, де у той час була слідча вʼязниця Управління безпеки. Тепер виконання смертного вироку вирішував лише підпис генерала Моссора. У той період ВСОГ “Вісла” перетворилася на машину тортур під прикриттям закону. 3 червня 1947 року засуджено до смерної кари 8 осіб, в основному рядових членів ОУН із села Добра Шляхецька Сяноцького повіту та околиць. Усіх було повішено через кілька годин після оголошення вироку. Протягом наступних 10 днів така сама доля спіткала наступних 23 засуджених. Параскевія Бабʼяк “Оля” Екзекуції припинено 17 червня. Ймовірно, причиною цього став інцидент з екзекуцією молодої українки, санітарки і звʼязкової Параскевії Бабʼяк із села Залеська Воля Ярославського повіту, яку поручик Келтика засудив на смертну кару. Її повісили 9 червня 1947 року за особистим наказом віцеміністра безпеки полковника Корчинського у внутрішньому дворі вʼязниці на замку у Ряшеві. Головний військовий прокурор поставив під сумнів обґрунтованість вироку. Він почав вимагати від суду документів заарештованої, яку у той час уже стратили. Я публікую документи, які описують цю

Останній гучний процес про причетність до УПА відбувся через 14 років після закінчення акції “Вісла”. 8 березня 1961 року у Перемишлі було засуджено на смертну кару Івана Шпонтака (“Залізняка”), очільника куреня УПА. Державна Рада використала право на помилування та замінила смертну кару на довічне увʼязнення. Пізніше – на 25 років вʼязниці. “Залізняка” звільнили 4 листопада 1981 року і він виїхав до родини у Словаччині. Він помер 4 квітня 1989 року у місті Кошице. Він, ймовірно, був останнім вояком УПА у Польщі, якого найдовше тримали у вʼязниці.

Ну і наостанок трохи поезії.

Новий голова виконкому Національної ради реформ Міхеїл Саакашвілі успішно провів першу реформу – перейменував свій виконком на “Офіс простих рішень та результатів”.

Десь у якімсь музеї спецназ штурмує картину,
Десь у культурнім центрі – ніби пройшовся шторм…
Десь постає велично з попелу карантину
Офіс простих рішень. Офіс простих реформ.

Ходять прості люди. Мають прості потреби.
Дуже прості потреби дуже простих людей.
Треба просто спроститись хоча б до рівня амеби,
Амебі просто до шмиги культурний центр і музей.

Все має бути просто, як паспорт Саакашвілі,
Все має бути тупо, як справи з портновських судів:
Все, що людині треба, – просто стояти в стійлі,
Просто звати месію, просто чекати див.

Тільки от замість месії БОгдан приходить щоразу,
Вухо покрутить, у писок зарядить з обох колін…
Драстуй, казліна тупая. Ми це зробили разом.
Карма простих рішень. Карма тупих казлін.

І уже зовсім наостанок – коротка пісня про занепад Європи й розквіт України з відкритим фіналом від Андрія Бондаря

В Парижі – чорношкірі та араби,
В Берліні – ґеї, в Уппсалі – інцест…
А в Києві так хороше кульбаби
Цвітуть і відлітають до небес.

У Відні – турки, в Гаазі – наркомани,
В Женеві – маніяк і педофіл…
А в Києві так хороше каштани
Цвітуть і виробляють хлорофіл.

У Порту – ґастарбайтер-українець,
В Мілані й Римі – друг циган румун,
А в Києві осот і чорнобривець,
Будяк і подорожник, і буркун.

У Лондоні уже вбивають білих,
В Мадриді – радіація і ртуть,
А в Києві так хороше дебіли
Цвітуть і пахнуть, пахнуть і цвітуть.