Цьогорічним місцем короткотермінового літнього відпочинку для нас стало містечко Рекко у Північній Італії. Якби не дружина – я б не вилазив з нашого підваршавського села, бо у нас так красиво і чудово, що нема потреби шукати чогось іншого. Але не я вирішую. Може це і добре. Дружина, працюючи у корпо, змушена була готуватися до цього виїзду за півроку, бо саме за півроку люди у міжнародних компаніях мусять повідомити, коли вони підуть у відпустку. Як це можна спланувати? Але люди планують і у них виходить. У мене це може вийти тільки за умови, що жоден уженд не призначить мені у час запланованого за півроку виїзду особистий візит в уженд на відбитки чи ще на щось. Наприклад, на огляд справи. Коли ти мільйон разів написав прохання про огляд справи і тобі нарешті відповіли  і дата якраз припадає на час, коли ти мав би лежати на пляжі в Італії – пляж відміняється. Такі реалії того, чим я займаюся. Одне діло, коли ти працюєш з 9 до 17 і у тебе один начальник, а інше – коли у тебе 100 начальників, котрі тобі заплатили за вирішення своїх справ і жодного ти не можеш зігнорувати, бо тобі буде капець після цього. Ну отож, я нічого подібного поки що спланувати собі не можу. Але мрію про те, щоб могти. Працюю над цим. Але моя дружина уміє все організувати і запланувати наперед, а я уже достосовуюсь. Так було і цього разу. Вона уже була в Італії, куди зїхалася родина з різних місць (розкидало нас життя). А я 15 06 вилетів Райнейром з Модліна.  Попри бум вакаційних вильотів, райнейр цього разу спрацював як годинник. Вчасно вилетіли, вчасно приземлилися, Вилітав – мусив вдягти куртку – температура була не літня.

Натомість прилетів у абсолютно літнє Бергамо

Взагалі то, у мене було бажання винайняти авто і проїхати дорогу від Бергамо до Рекко за кермом, однак, з метою економії скористався громадським транспортом і по дорозі туди це виявилось ок. А от назад… Але про це пізніше. Дорогою до Мілано Чентрале дивився у вікно і вражався кількості промислових підприємств по дорозі. Точно так, як коли їдеш по Польщі, вражаєшся кількості величезних складів, тут вражали заводи і фабрики. Блискучі, красиві з сотнями автомобілів на парковках. Певно це люди, котрі приїхали на роботу. Десь у чомусь це мені нагадало Донбас. Там теж багато підприємств, але там усе якесь було миршаве, запилене, люди якісь зашмульгані морально і фізично. А тут – як нова копійка підряд заводські корпуси, якісь труби, резервуари. Дорога, звісно, вражаюче рівна. На центральному міланському вокзалі мені вдалося за допомогою кількох людей, у котрих я спитав дорогу. знайти свій потяг, квиток на цей потяг мені купила дружина і вислала на мейла. Далі буде